Історичні та ідейні засади об’єднаної Європи. Частина І.

Надворі 2025 рік. Трамп став лідером найбільшої держави у світі, заявляючи про розширення США шляхом загарбання Гренландії та Канади. Китай виробляє занадто багато автомобілей та може обвалити ринки країн, куди вони експортуються. Війна в Україні не має кінця, навіть за умови «договорняка» з рф. Конфлікт не буде закінчено - лише заморожено.

Всі три події, так чи інакше, стосуються країн Європи. Перша подія загрожує Великій Британії, де Канада є домініоном Лондона, та Данії. Окрім цього, буде втрачено багато природних ресурсів, у тому числі воду, яка буде ставати все важливішою у найближчому майбутньому. Якщо Брюссель не введе відповідні мита стосовно імпорту, то дешеві китайські авто заполонять ринки та знищать автомобільну промисловість, яка є пріоритетною для Німеччини, Франції чи Чехії.

російська зовнішня політика формується на основі поняття «історизму», тому, імпліцитно чи ні, копіює політику своїх попередників: СРСР чи Російська Імперія. Останній знадобилося 260 років (1654-1914), щоб захопити більшу частину України. Росія, напевно, розпочала здійснювати подібну стратегію щодо захоплення наших земель, особливо враховуючи демографічну кризу в Україні.

«Внутрішня» політика Союзу теж не є найкращою. У вересні 2024 року колишній голова Європейського Центробанку Маріо Драґі випустив звіт, у якому описав економічну ситуацію в ЄС. Там описуються систематичні проблеми, які, немов лавина, насуваються на уряди та жителів континенту. У найбільших країнах, таких як Франція та Німеччина, відчувається політична нестабільність. Ще є такі країни, як Словаччина чи Угорщина, які намагаються грати у свою гру, ніби вважаючи, що об’єднаній Європі залишилось недовго жити.

Чи є ці всі події передвісниками кінця Європейського Союзу або лише турбулентністю, яку ми не так сприймаємо, ніхто не знає. Але з кожним роком все більше та більше інтелектуалів, політиків та військових висловлюють думку, що Європа стоїть перед роздоріжжям, після якого вона вже зміниться безповоротно.

У першій частині цього матеріалу, ми звернемо увагу на предтечі унікального явища під назвою Європейський Союз. Також проаналізуємо особливості Європи як політичного явища, яке здійснило багато потрясінь по всьому світі, але власноруч закопало свою силу та міць. Тут не буде опису сучасних подій, але буде чіткий аналіз того, чому наш континент має саме такий вигляд, а не інакший.

Історичний контекст

Задля розуміння сучасності, варто зрозуміти особливості формування Європи як цивілізації та унікальної політичної системи, яка сягає своїм корінням у Середньовіччя. За словами Крістофера Доусона, однією з ключових відмінностей Середньовіччя від Античності є дуалізм між лідерством культури та політичною владою . Тобто, якщо в часи Риму політичний, релігійний та культурний центр знаходився в Римі, то з появою Каролінзської чи Священної Римської Імперії (далі – СРІ) спостерігалося концентрація політичної влади в цих країнах. Релігійна та культурна гегемонія, однак, залишалась за Католицькою Церквою, яка мала центр в Римі та багато чернечих орденів.

Конкуренція та боротьба релігії та світського світу призвела до того, що світські ідеї заполонили розуми людей у ХV-ХVI століттях. Тим самим були закладені підвалини для Реформації в 1517 році. Починаючи від Яна Гуса та закінчуючи Мартіном Лютером, Католицька Церква завжди ставала об’єктом критики. Подекуди доволі справедливо,  що призвело до зменшення довіри до неї. Паралельно з цим, в 1495 році імператором Максиміліаном І  було скликано Рейхстаг в Вормсі, який заклав фундамент реформування СРІ як більш централізованої держави.

Така централізація, наприклад заборона завойовувати землі всередині СРІ, призвела до занепаду лицарства, апофеозом чого стало повстання цього класу 1522-1523 років. Окрім цього, у 1525 році почалось масове селянське повстання, яке відбувалось, переважно, на території сучасної Німеччини. Тобто ми бачимо, що СРІ потерпала від соціальних, релігійних та політичних коливань.

Обидва повстання придушував прихильник протестантизму Ландграф Гессену Філіпп І. Особливість цієї постаті полягає в тому, що він будував як політичну, так і теологічну кар’єру. Саме тому він скликав Синод Гомберзький, який заклав основу для реструктуризації церковних закладів на території Гессенського ландграфства. Ключовою подією на цьому синоді стала секуляризація монастирів та іншої власності Церкви, що фактично призупинило діяльність Риму в цьому ландграфстві. Замість цього, ключову роль в створення порядку денного отримала Аристократія. Подібні тези писав Мартін Лютер в своїй роботі «An den christlichen Adel deutscher Nation» у 1520 році. Додатково, Лютер переклав Біблію на німецьку мову, чим поширив вплив мирян (англ. – lay people) не тільки на світські справи, але й на релігійні. Таким чином, почалась формуватися німецька національна ідентичність.

З того часу Папство втрачав свою роль політичного центру Європи. Воно остаточно його втратило в 1871, коли новостворене Італійське Королівство перенесло свою столицю до Риму.

Паралельно з цим, в інших країнах відбувались схожі процеси. Король Англії Генрі VIII, який початково мав титул Захисника віри від Папи, був відлучений від Церкви, через свій неоднозначний сімейний стан. Столітня війна, яка закінчилась в 1453 році зуміла створити централізовану Францію, яка вперше з часів Римської Імперії запровадила регулярну армію. Відкриття Південної Америки в 1492 році та підписання Тордесільяського договору в 1494 заклали основи для Португалії та Іспанії.  

Ці всі процеси ескалації призвели до початку століття релігійних війн та нетерпимості. Апогеєм цього стала Тридцятилітня війна (1618-1648), яка розділила континент на два табори, де з однієї сторони була Католицька ліга, а з іншої протестантські країни та католицька Франція, яка бажала протистояти впливу Габсбургів в СРІ. Формально, перемога була за протестантами та Парижем. Було підписано два мирних договори в Оснабрюці та Мюнстері. Швейцарія отримала незалежність, Голландія почала перетворюватися на одну з найбільш впливових країн. На наступні 150 років інтелектуальним та культурним центром Європи стала Франція зі своєю палацовою культурою, де почалось зародження Французької Енциклопедії.

Але фактично, війна не дала бажаного результату. Баланс сил між Папою та Імператором фактично вже не мав ніякої чинності. Замість цього, утворилися держави-нації, які мали свою культуру, мову, історію та армію. Найкраще подібний стан Європи описав Томас Гоббс у праці «Левіафан» 1651 року, де описав життя в XVII столітті як «жахливе, жорстоке та коротке». Не було тепер морального авторитету для країн, тепер існував принцип рівної суверенності держав та національні інтереси. Такий порядок денний проіснує до ХХ століття.

Період Великої французької революції, який повалив гегемонію Франції в Європі, запровадив нову систему, яка вже стала натхненником для інших політичних сил. Тепер значення «просвітленої» аристократії зменшувалось та передавалось в руки «простої людини». Такий процес був частково детермінований через демографічний перехід, коли почалась індустріальна революція та урбанізація. Збільшення ролі населення зробило роль буржуазії та всього третього стану більш значущою. З іншої сторони, на «просту людину» припало більше відповідальності. Франція - це перша країна, яка ввела масову мобілізацію «Levée en masse» в 1793 році.

Апогей ідеї нації припадає на період перед Першою Світовою. Нації уявлялись не тільки як явище політичне, культурне чи аристократичне -до поняття нації було приєднано расовий аспект. І коли влітку 1914 року почалися перші постріли, пропаганда кожної з країн описувала ворогів як «нелюдей», щоб мобілізована «проста людина» виконувала наказ. Пізніше, расовий аспект, який був розроблений переважно англійцями та французами, ліг в основу німецької расової політики, яка була прийнята в Нюрнберзі у 1935 році.

З іншої сторони, перехід війни в позиційну та окопну деморалізував населення. В окопах читали Біблію, «Капітал» або «Also sprach Zarathustra» Ніцше. Злидні фронту стали колискою багатьох ідеологій, де особливо виділявся фашизм. Окрім цього, зароджувалися багато національних рухів. До успішного прикладу можна навести діяльність Томаша Гарріга Масарика щодо Чехословаччини. До когорти невдалих політичних проектів, на жаль, відносяться УНР та Українська Держава Скоропадського.

Ресентимент переможених (Німеччина), призвів до підйому останньої великої національної ідеї – нацизму, який призвів до найбільшого конфлікту в історії людства. Після 1945 року ідея нації почала існувати радше за інерцією.

Фактично, вище було описано вступ до цієї роботи майже на п’ять повних сторінок формату А4. Це зроблено для того, щоб сучасні люди зрозуміли одну просту, хоч і неприємну істинну, - великі цивілізації та держави зароджуються лише під час конкуренції, а не кооперації. Історія всього європейського континенту – це масові війни, голод, епідемії та взаємне знищення.

Європа контролювала більшу частину світу на початку ХХ століття, а вже зараз втрачає свою силу. У статті від Financial Times від 28 листопада 2024 року авторства Саймона Купера заявляється, що сценарій поглиблення країн Європи Китаєм, в ролі клієнтури, та набуття статусу колоній Росії цілком розглядається, як можливий сценарій. Через це, варто створити не тільки континентальну політичну систему, але й систему, де буде відроджуватися конкуренція, яка буде об’єднувати, а не роз’єднувати.

Зародження об’єднаної Європи

Утворення в травні 1949 року Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) створило багато викликів перед сформованим у вересні того ж року урядом Конрада Аденауера. Близько 40% житлового фонду Німеччини було знищено, а рух кордонів, що призвів до масової міграції німців з колишньої Східної Прусії (операція «Ганнібал»), викликав локальну гуманітарну катастрофу. Наприклад, в Баварії за 1946 рік повідомляється про 470 000 людей, що не володіють мінімальними засобами для життя, а близько 700 000 не мають взуття. При цьому, як не парадоксально, майбутні території ФРН втратили лише 6.5% промислових потужностей в сфері машинобудування. Найбільший виклик був пов'язаний з харчами та продовольством. У 1946 році, у британській зоні окупації, на дорослу людину припадало лише 1500 ккал на день, а у 1947 калорійність денного пайка зменшилася до 1050 ккал. Невдалі реформи колективізації землі в країнах з плановою соціалістичною економікою, як не дивно, спричинили ескалацію продовольчої проблеми.  

Вся Європа втратила найбільшого імпортера нафти та вугілля – Третій Рейх. Були держави, які на власному експорті сировини в Німеччину тримали свою економіку, як Швеція. Це могло призвести до довгострокової економічної кризи, яка  спричинила б підйом популярності авторитарних режимів та ідеології, як, наприклад, комунізму чи відродження фашизму/нацизму. Потребувався вихід з такого скрутного становища. Тому немає нічого дивного в тому, що розпочався процес інтеграції західноєвропейських країн після Другої Світової. Можна виокремити дві головні причини цього:

1.    Реалістична – створення механізмів утримання Західної Німеччини як країни з найбільшим економічним потенціалом від політичної та соціальної радикалізації;

2.    Ідейна – утворення «об’єднаних штатів Європи» на основі загальної та християнської етичної системи, щоб запобігти повторення катастрофічних конфліктів у майбутньому.

Стримуюча роль європейських інституцій

Безумовно, в перший час була надана необхідна гуманітарна допомога в межах новостворенної ООН (англ. - United Nations Relief and Rehabilitation Administration). Пізніше, 5 червня 1947 року, в Гарварді, Державний Секретар Джордж Маршалл запропонував більш чітку структуру, яка отримала назву План Маршалла або Європейський план відновлення (англ. - European Recovery Program). 16 квітня 1948 року країнами Європи та Туреччинною було підписано статут Організації європейського економічного співробітництва, яка від моменту свого створення до червня 1951 року надала близько $13 млрд у вигляді субсидій або кредитів. Вже 31 жовтня 1949 року Бонн став членом Організації європейського економічного співробітництва (англ. -  Organisation for European Economic Co-operation), що стало одним з перших кроків економічної інтеграції Німеччини на міжнародному рівні.

Але цього не вистачало для повноцінного відновлення. Варто врахувати й те, що економічно та промислово розвинена Німеччина могла представляти для Франції загрозу. ФРН могла швидко озброїти нову армію та знову стати головною силою в Західній Європі. Французи менше ніж за 100 років побачили, як німецькі війська тричі вторгалися на територію їхньої країни: у 1871, 1914 та 1940 році. Тобто, як ми можемо побачити, тодішні політики зустрілись з цікавою дилемою. З однієї сторони, Німеччину треба розвивати задля того, щоб не відбулося радикалізації збіднілого, внаслідок війни, населення. З іншої сторони, розвинена та незалежна ФРН теж представляла загрозу, перш за все, для Франції. Тому створення європейських інституцій, деякі з яких досі існують, стало виходом з цієї ситуації. Незабаром, Бонн став частиною наступних європейських організацій:

1.    7 липня 1950 року – Ради Європи (англ. – The Council of Europe);

2.    18 квітня 1951 року – Паризького договору та Європейського товариства вугілля та сталі (англ. - European Coal and Steel Community), де Німеччина грала ключову роль;

3.    25 березня 1957 року – Римського договору, що заснував Європейську економічну спільноту (англ. - European Economic Community) та Договору про заснування Європейської спільноти з атомної енергії (англ. - European Atomic Energy Community);

Німеччина змогла розвиватися, але всі ключові рішення мали прийматися колективно. На думку журналіста Жільбера Матьє, утворення товариства з вугілля та сталі допомогло французам запобігти утворенню німецької бізнес-еліти, яка б могла підтримувати радикальні сили в Німеччині, як це було з Гітлером. У статті, присвяченій Організації Тодта, можна знайти згадку про так званий «Industrielleneingabe», де промисловці підтримували кандидатуру Гітлера в якості канцлера.

Ідейні засади об’єднаної Європи

Варто розпочати з того, що більшість «батьків-засновників» об’єднаної Європи були консервативними діячами, котрі були представниками «старого світу», який було знищено на полях Вердена. Серед них Конрад Аденауер, Альчіде ді Гаспері, Вінстон Черчилль, Робер Шуман, Йозеф Беш, Людвіг Ерхард. Вони були набожними християнами, переважно католиками. Італійський прем’єр-міністр Гаспері та його французький колега Шуман взагалі перебувають в списку беатифікації як святих Католицької Церкви.

Безумовно, були й більш прогресивні діячі, котрі теж вважаються «батьками-засновниками». До цієї когорти належать ліберал Жан Монне, соціаліст Поль-Анрі Спаак та комуніст Альтьєро Спінеллі. Але на початковому етапі формування європейської об’єднаної спільноти вплив католицизму був яскраво виражений. Ситуація кардинально змінилась в 1968, коли перше поствоєнне покоління пішло на барикади в Парижі проти «голлістів», закликаючи до змін. Травневі протести стали конфліктом між поколіннями, де старше покоління закликало до більше традиційної форми суспільства, поки молоде покоління переважно було «лівим». Це стало початком «сексуальної революції», а також головною подією «другої хвилі фемінізму».

Вже нова генерація західних політиків, серед яких були багато політиків з лівими поглядами, запроваджувала політику «розрядки». Президент США Ніксон відкрив Китай, який зараз є однією з найбільших економік світу. У Британії уряд очолював лейборист Гарольд Вільсон. Франція розпочала нову республіку на чолі з Помпіду, який хоч і був правим політиком, але впроваджував помірковану політику. В Німеччині канцлером став Віллі Брандт, який заклав енергетичну політику ФРН до 2022 року та пішов на певні поступки з СРСР. 

Варто ще наголосити на тому, що один з найголовніших Європейських договорів мав глибоке символічне підґрунтя. Мове йде про Єлисейський договір 1963 року, який закріпив дружбу між французами та німцями, які за 100 років тричі знищували одне одного. За рік до цього, в липні 1962 року, Аденауер (очільник ФРН) та Шарль де Голль зустрілись в соборі Реймса, в якому відбувалась коронація майже всіх французьких королів. Відбуття меси в Реймсі відбулося на честь тисячоліття створення СРІ. Тим самим можна спостерігати глибокий символізм очільників Франції та Німеччини. І як бачимо, не тільки росіяни люблять пам’ятні дати або події.

Сам договір був укладений 22 січня 1963 року в Єлисейському палаці. Єлисейський договір є один з найважливіших аспектів об’єднаної Європи, адже запроваджує франко-німецьку дружбу.  Франція відіграє політичне лідерство, а Німеччина - економічне.

Наприкінці цього розділу варто додати один важливий нюанс. Багато інтелектуалів порівнюють ЄС з Римською Імперією. Але Рим мав мінімальні юридичні регуляції, хоч і доволі інноваційні до того часу. Це вже не співпадає з масштабами бюрократичного апарату Союзу. Наприклад, як писав Борис Джонсон в роботі «Омріяний Рим», на одного римського державного чиновника припадало 400 000 жителів та громадян. Своєю чергою, у сучасному ЄС на одного чиновника, який працює в інституціях Союзу, припадає 7500 людей. Це число не враховує державних чиновників країн-учасниць ЄС. У ФРН працює близько 6 500 000 людей в державному секторі з загальним населенням в 84 000 000. З іншої сторони, в античні часи не існувало дуалізму світської та релігійної влади. Кожний імператор, незважаючи на те, був це геніальний Траян чи збоченець Коммод, був божеством та світським очільником одночасно. Приблизно так само, як і Імператори Японії.

У сучасному ЄС немає авторитету чи трансцендентального принципу - є лише дуалізм національних (країни-учасниці) та наднаціональних інституцій (Брюссель), які є бюрократизованими. За таким описом, сучасний Союз найбільш нагадує Каролінзську Імперію, яка теж була доволі великою юридичною структурою. 

Висновки

Враховуючи все вищевикладене, можна вважати, що особливість Європи як політичної структури полягає у тому, що вона надала собі силу і одночасно знищила її. Це конкуренція та дуалізм влади. Європа неодноразову себе знищувала й саме цей регіон мав на своїй території найбільшу кількість війн. Починаючи від ліквідації Західної Римської Імперії до Реформації, існував чіткий дуалізм влади, який ми можемо постійно спостерігати. Релігійні війни ХVI – ХVII століть та Тридцятилітня війна залишили лише конкуренцію між державами, а дуалізм влади існував між наднаціональними та національними інтересами.

Апогеєм цього процесу, який тривав 400 років, стала Друга Світова війна. Ця війна, разом з Першою Світовою, налякала європейців. Вони вважали, що краще пожертвувати конкуренцією на благо миру та стабільного процвітання. Була здійснена зміна з принципу конкуренції на кооперацію. Але така модель існування пасує лише декільком покоління, і з часом це буде надавати більше недоліків, ніж переваг. Особливо це актуально, коли на безпековому рівні залежиш від зовнішніх гравців, таких як США або Росія. Тому зараз Європа знаходиться на роздоріжжі, коли рішучі політики мають можливість трансформувати її в більш життєздатну структуру.