Вже не «Будапешт», але ще й не НАТО: чого чекати від безпекових угод із союзниками

Україна починає 2024 рік із дипломатичних ноу-хау: підписання безпекової угоди з Великою Британією, а згодом ще з п'ятьма країнами. У нас цим домовленостям не надто приділяють увагу, а першу з них взагалі порівнювали із сумнозвісним Будапештським меморандумом. Розбираємось, хто зобов’язався нам допомагати, як ці угоди працюватимуть і на що будуть схожими.

Коли 12 січня Володимир Зеленський і британський прем’єр Ріші Сунак поставили свої підписи під Угодою про співробітництво у сфері безпеки між Україною та Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії, це була перша в сучасній історії угода (не будемо згадувати договори козацьких часів), де якась країна брала б зобов’язання допомагати Україні. 

Що цікаво, як під час цієї війни, так і в майбутньому, адже документ діятиме 10 років, до січня 2034 року. Угода не позиціонується як заміна НАТО, навіть навпаки: британці обіцяють допомагати нам із рухом до Альянсу. Спойлер: усе це стосується і наступних угод.

Так, до цього в нас був меморандум з Туреччиною і «Люблінський трикутник» з Польщею і Литвою, але перший більше стосувалася співпраці ВПК, а другий – цивільних питань.

Заразом британці показали важливий приклад іншим країнам. Через постійні страхи «ескалації» (мовляв, росія розсердиться і нападе на НАТО) не всі були готові робити перший крок. 

Зате після британців одразу включилися німці – 16 лютого у Мюнхені Зеленський підписав угоду з канцлером Олафом Шольцом. Далі президент полетів до Парижу, де підписав аналогічний документ з Еммануелем Макроном. 

Менш ніж за тиждень приєдналася Данія: 23 лютого cвій підпис під угодою поставила очільниця уряду країни Метте Фредріксен. 24 лютого – Зеленський підписує угоди з канадським прем'єром Джастіном Трюдо та італійською прем'єркою Джорджією Мелоні. Договір з Нідерландами вже на фінальному етапі, у Норвегії обіцяють угоду за кілька тижнів, – словом, процес пішов. Загалом же наша влада розраховує на угоди зі ще 30 країнами. 

Звісно ж, найважливішими серед них будуть безпекові зобов’язання від США. Бо в американців найбільше зброї й найпотужніший ВПК – а тому й найкращі можливості допомагати нам. Достатньо подивитися на танки: у США є близько 2500 «Абрамсів» у збройних силах + ще 3700 на складі, тоді як німці мають лише близько 350 «Леопардів-2». 

Американці теж планують підписати угоду, і в ОП сподіваються, що вона буде навіть більшою, ніж британська. За даними Бріджит Брінк, посла Сполучених Штатів в Україні, перемовини йдуть, станом на січень відбулося вже два раунди.

Взагалі для України це «план Б» у ситуації, коли членство в НАТО нам поки не пропонують (а на саміті у Вільнюсі Зеленському пояснили це прямим текстом).

Наша «безпекова парасолька» нагадуватиме ізраїльську...

Якщо ми уявимо найкращий сценарій (всі держави-союзниці підписують угоди з Україною), то результат має нагадувати покращений варіант того, що ми мали у 2023 році: коли нам регулярно постачають зброю та боєприпаси, а паралельно допомагають розвивати ВПК, тренувати наших бійців і взагалі переходити на стандарти НАТО.

Але все – організовано і за завчасно прописаним планом, а не «як пощастить домовитися у Рамштайні, коли все треба було на вчора». Чекати чогось радикально нового, на зразок умовного «закриття неба», втім, не слід. 

З новацій відзначимо механізм експрес-реакції на випадок майбутнього нападу рф (вже після цієї війни). Тоді Україна може впродовж 24 годин провести консультації з Британією, Францією, Німеччиною, Данією, Канадою та Італією (моделюємо це і на майбутніх підписантів) і визначити план заходів для відсічі. Далі союзники повинні швидко допомогти військовою технікою та грошима і накласти на росію санкції. У 2022-му нам би дуже придався такий механізм, бо натомість українцям довелося місяцями просити важку зброю.

У сумі це найбільше нагадуватиме безпекові гарантії, які США дали Ізраїлю. Формально в них немає військового альянсу на зразок НАТО, а офіційна співпраця спочатку будувалаcя на базі «Меморандуму про взаєморозуміння щодо стратегічної співпраці» 1981-го року (він потім «обростав» доповненнями). Звісно ж, на практиці Штати дружать з Тель-Авівом тісніше, ніж з будь-ким, а військова співпраця почалася ще у 60-ті роки.

Американці самозобов’язались забезпечити єврейській державі «якісну військову перевагу» над сусідами. Для цього Штати постачають і продають Ізраїлю сучасну зброю, вкладалися грошима і технологіями в їх «оборонку», ЦРУ співпрацює з «Моссадом» і так далі.

Трохи цифр і фактів: з 1948 року Тель-Авів отримав від США допомоги на понад 130 мільярдів доларів. А у знаменитому «Залізному куполі» є американські деталі, та й частину грошей на нього давав Вашингтон.

При цьому в жодній із американсько-ізраїльських угод немає статті з обіцянкою воювати за Ізраїль проти умовного Ірану (що нагадує нашу ситуацію). Хоча не забуваємо, що в єврейської держави легша ситуація, бо вони мають ядерну зброю.

…але не стане «парасолькою», як б на 100% закрила нас від росії

Саме так, жодна країна не пообіцяла нам умови як у членів НАТО. Там є стаття 5, за якою атака на одного члена Альянсу вважається нападом на всіх, і країни домовилися захищати союзників. А нам – як максимум – допоможуть, але воювати доведеться самим.

Відповідно, це слабший варіант, який не замінює Альянс і не працюватиме в ролі стримувача росії. У кремлі бояться тільки НАТО – тому, наприклад, не блокують ті ж румунські порти, через які Україна зокрема вивозила збіжжя і отримувала зброю. 

А для нас це проблема, бо навіть за найкращим сценарієм (коли Україна відбиває всі окуповані території - прикл.ред.), ніщо не заважатиме росіянам відбудувати армію і в умовному 2027-му напасти на Україну знову. Або влаштовувати регулярні атаки і обстріли, як «Хамас» чи «Хезболла» проти Ізраїлю. 

Але тут нам допоможе лише вступ до НАТО. Бо коли у вас надворі ХХІ століття, шанси укласти з кимось класичний воєнний союз на зразок Антанти рівні нулю. І тому в наступних угодах цього не станеться.

Адже для умовних Британії чи Франції це означало б обов’язок воювати з росією, а зараз на таке ніхто не погодиться, і байдуже, що Захід швидко переміг би. Дослідники називають це «постгероїчною епохою», коли демократичним політикам важливіше зберегти життя своїх громадян (зокрема, і солдатів), ніж врятувати світ.

Звісно, є НАТО і приклади Південної Кореї та Японії, у котрих зі США якраз класичні військові альянси з обов’язком американців захищати обидві країни. Але їхні угоди – спадщина Холодної війни, коли Штати охоче йшли на ризик (згадуємо війну у В’єтнамі), якщо вважали, що це допоможе в боротьбі зі світовим комунізмом. 

А от Австралії, яка була далі від «гарячих точок», американці пообіцяли лише «дії супроти спільної небезпеки» (схоже на статут НАТО). Тайвань досі лишається у «підвішеному стані», бо американці не зобов’язані воювати за острів, все залежить від доброї волі президента. Ну а теперішнім союзникам, з якими США хочуть разом стримувати Китай – зокрема, В’єтнаму, Філіппінам та Індії, – Білий Дім не пропонує і такого. 

До речі, навіть НАТО тут не дає стовідсоткової гарантії. За статтею 5, якщо на члена Альянсу напали, союзники мають… ні, не воювати, а почати «такі дії, які вважатимуться необхідними». Це вже може бути як відправка десятка дивізій на поле бою, так і дипломатичний протест, санкції й кілька партій гуманітарної допомоги.

Чому це працюватиме

Звісно, критики мають рацію: міжнародні угоди формально вважаються обов’язковими, але їх завжди можуть не виконати – на відміну від звичайних договорів між людьми, де принцип «я вважаю повернення кредиту недоцільним» не працює. А тут ще й союзники уникають самого слова «гарантії»...

Але, як і в більшості міжнародних угод, це все одно має шанс спрацювати, бо запорукою буде імідж Америки, Британії, Франції чи інших підписантів. На Заході така ідея зветься «credibility» (себто надійність), і від здатності країн дотримати свого слова залежить їх авторитет на міжнародній арені.

Тобто теоретично, якщо умовні США ігноруватимуть договори, їм буде важче шукати союзників (як знати, що їх так само не кинуть?..), а от опоненти вважатимуть це слабкістю і поводитимуться нахабніше.

Достатньо згадати, наскільки ускладнилися стосунки Сполучених Штатів з союзниками в часи президента Дональда Трампа, який виводив США з угод на зразок Паризької кліматичної і заявляв, що не захищатиме Європу.

До того ж, як і в випадку Японії та Південної Кореї, у нас з союзниками таки є спільні інтереси. На відміну від 2014 року, західні союзники дедалі частіше називають росію загрозою: мовляв, може атакувати балтійські країни, бомбити ЄС чи влаштувати «гібридні атаки».

Відповідно, найвигідніший варіант (пам’ятаємо про постгероїчну епоху) – допомагати Україні, аби ми зупинили агресора і не дали кремлю напасти на Захід.

«Ми маємо втримати імпульс. І для цього потрібно більше дипломатичної, економічної та військової підтримки [для України]. Неможливо допустити перемогу путіна. Це не лише додасть йому впевненості та поставить під загрозу наших партнерів у Східній Європі, а й надішле сигнал Китаю…», – пояснив міністр оборони Великої Британії Грант Шаппс.

А міністр оборони Польщі Радослав Сікорський та голова військового комітету НАТО Роб Бауер пішли ще далі і прямо закликали готуватися до війни з росією. Навіть у традиційно обережнішій Німеччині експерти Ради з міжнародних справ називають рф головною загрозою для НАТО і не виключать напад. Міністр оборони країни Борис Пісторіус спрогнозував можливу атаку за 5-8 років. Його данський колега дає всього 3-5 років. Ну а скандинави просто мовчки готуються захищатися. Словом, стимулів не бракує.

Щоправда, ніхто не дасть вам жодних гарантій, що ці аргументи вплинуть на Дональда Трампа (якщо він виграє вибори у США) та MAGA-республіканців у Конгресі. По-перше, вони тяжіють до ізоляціонізму – тобто є ризик, що трампісти не перейматимуться справами в Європі. А тоді принцип «допомагати Україні, щоб рф не напала на членів НАТО» для них буде не дуже актуальним.

Крім того, не схоже, щоб Дональд Трамп переймався згаданою credibility. Він ще не президент, але вже демотивував європейських союзників розповіддю про те, що не захищав би партнерів по Альянсу і навіть заохочував би рф напасти на країни, які недостатньо платять за оборону (спойлер: так довіру не будують).

Словом, нічого не заважатиме MAGA-республіканцям просто ігнорувати безпекову угоду з Україною. Або блокувати допомогу, аж доки Конгрес не пристане на їхні умови стосовно кордону/абортів/ЛГБТ/будь-чого.

Як це працюватиме

Звісно, достеменно невідомий зміст майбутніх угод, однак прем’єр-міністр Денис Шмигаль (як і раніше президент Зеленський) заявляв, що угода з Британією стане еталоном і домовленості з іншими країнами це підтверджують. Тож на основі цих документів, які наша країна вже підписала, можна спрогнозувати, як діятимуть ці та решта угод.

По-перше, союзники зобов’язуються давати нам зброю, а це для України найважливіше питання (снаряди і бронетехніка важливіші, ніж голосування в ООН чи нові санкції).  У всіх трьох випадках до документів вписали конкретні «категорії товарів».

• Британці поставили пріоритет на ППО, артилерію, далекобійну зброю, флот, бронетехніку, а за потреби – авіацію. 
• У випадку німців, фокус буде на ППО, артилерію, бронетехніку та снаряди.
• В угоді з Францією основними статтями названі протиповітряна оборона, артилерія, далекобійна зброя, бронетехніка та «спроможності Повітряних сил» (це можуть бути як літаки, так і наземне обладнання чи дрони).
• Данія зголосилася зосередитися на військово-повітряних силах, ППО, а також технологіях і безпілотниках. Але найважливіша обіцянка від скандинавів – передати літаки F-16, боєприпаси для них і допомогти з підготовкою пілотів та обслуговуванням винищувачів.
• У договорі з Італією – найбільший перелік військової допомоги. Туди включили ППО, артилерію, далекобійну зброю, бронетехніку, дрони, інженерні засоби, РЕБ, військово-повітряні та морські засоби, системи розмінування та засоби розвідки.
• Натомість у канадців перелік лаконічний: бронетехніка, артилерія та авіація.

Тож робимо висновок, що своє «меню» буде для кожної країни.

Так, там немає конкретних цифр на зразок «300 гаубиць, 100 ракет і 20 літаків», але у міждержавних угодах таке й не прописується. Так само не слід рахувати кількість позицій і автоматично вважати, що Британія і Канада тепер допомагатимуть менше за Італію.

Знову згадаємо Ізраїль: там після меморандуму створили Спільну групу планування безпекової допомоги (JSAP), яка займалась практичними питаннями. Імовірно, так буде і в нас.

Йти таким шляхом вже готова Канада. В угоді з цією країною проголошене заснування "Канадсько-українського cтратегічного безпекового партнерства". Воно включатиме не лише допомогу, а й різні формати перемовин і консультацій – наприклад, зустрічі міністрів. Україна та Канада готуватимуть і наступну угоду: про безпеку інформації в оборонній сфері (так звана GSOIA).

Британці почали й інший тренд: вказали конкретну вартість військової допомоги на 2024 рік, а саме 2,5 мільярда фунтів стерлінгів. Далі французи пообіцяли надати «до 3 мільярдів євро», німці – 7,1 мільярда, данці – «щонайменше 1,8 мільярда євро». Канадці допоможуть на 2,2 мільярда доларів США, але тут мова про як військову, так і макрофінансову підтримку.

Для нас це теж вигідно, адже ми отримуємо конкретні зобов’язання (особливо якщо так зроблять і інші країни). Італійці ж не вказали не суму, а намір зберегти рівень допомоги з попередніх років.

Звісно, це все не на 100% гарантує нам техніку, яка треба Україні. Умовно, ми можемо попросити 100 танків, але Німеччина вважатиме, що може дати лише 50 – цілком реальний сценарій. На відміну від бізнесу, тут не вийде піти до суду і «вибивати» бронетехніку, посилаючись на своє трактування договору. Не дають ракети Taurus чи гелікоптери Apache – ми теж не змусимо ними поділитися, тобто ризики все одно лишаються.

Втім, ці документи переводитимуть військову допомогу Україні з розряду благодійності у категорію «виконання вигідних міжнародних угод», а таке простіше «продати» умовному Бундестагу чи Конгресу США.

Та як і зараз, наші дипломати матимуть постійно працювати, аби союзники вірили в перемогу, не «втомлювалися від війни» чи не починали думати, що їм потрібна вся зброя і ділитися не можна.

По-друге, ми отримаємо підтримку для розвитку власного ВПК.

Британці, французи, німці, італійці та канадці обіцяють нам заохочувати свої оборонні компанії інвестувати в нашу промисловість, починати спільні проєкти і виробляти чи ремонтувати зброю тут. У британському та італійському документах є ще й пункт про обмін інформацією про дослідження і розробки. Французи теж наголошують на такій взаємності і вже пропонують конкретний формат, тобто посилити діалог на рівні міністерств. Канадці окремо акцентували на виробництві боєприпасів. Долучитися до розвитку нашого ВПК обіцяє і Данія – переважно тут мова про інвестиції, обмін інформацією та дослідження.

Це все звучить не так круто, як готова техніка, зате дає нам шанс побудувати сильний ВПК, бо в сучасному світі зброю виробляють у кооперації. Приклад – сусідня Польща, яка локалізувала у себе фінські БТРи Patria, спільно з британцями будує кораблі і ППО, а їхні САУ Krab створені за рахунок південнокорейських, британських і німецьких технологій.

Але не треба сподіватися, що Сунак «подзвонить куди треба» і BAE Systems одразу прибіжить виробляти тут сотні «Бредлі». Західні збройові корпорації – приватні структури, тому уряди можуть їм радити і виступати посередниками, а от створювати умови (від гарного бізнес-клімату до локацій і підготовки кадрів, котрих бракує) і інвестиційний клімат, буде вже Україна. 

Крім цих наймасштабніших напрямів буде ще багато вужчих тем, як от військова медицина і протезування, безпека на морі, підготовка українських військових, спільні навчання і перехід на стандарти НАТО для наших Сил Оборони. 

Невійськовий блок в угоді теж є, він представлений фінансовою допомогою, темами захисту критичної інфраструктури, гуманітарним розмінуванням, кібербезпекою чи допомогою у відбудові. Щодо ще однієї «гарячої» теми – заморожених російських грошей за кордоном, формулювання розмитіші. Британці і французи обіцяли шукати способи використати їх для підтримки України (згодом такий підхід пітримали і Данія та Канада) Німці поки погодилися передавати нам доходи, а не самі кошти з рахунків. Італія підтримує лише замороження активів. Втім, саму ідею, що рф має компенсувати Україні збитки, підтримують усі три країни.

А у відповідь ми зобов’язалися проводити реформи і цю обіцянку явно продублюють в усіх угодах. Орієнтирами будуть вимоги ЄС та Міжнародного валютного фонду. І тепер дерегуляція, антикорупція та інші стануть для нас питаннями національної безпеки, – якщо не буде успіхів, ми дамо гігантський козир усім антиукраїнським силам. Мовляв, наша держава не виконує свою частину угоди, то чому США чи Франція повинні?

Резюмуємо: безпекові угоди не стануть для України «замінником НАТО», який назавжди захистить від росії. Але якщо ми поєднаємо його із власними зусиллями на зразок реформи Сил Оборони, розбудови ВПК та укріпленням держави загалом, то отримаємо шанс піти слідами Ізраїлю та Тайваню.