Зміна влади в Британії та як це вплине на підтримку України

Поки увага світу зосереджена на виборах у Сполучених Штатах, ще одна надважлива для нас країна – Велика Британія, також готується до голосування. 

Цього року мешканці Обʼєднанного Королівства обиратимуть парламент, а рейтинг Консервативної партії (яка зараз при владі) опустився до найнижчого з 1978 року рівня, тож є великі шанси на зміну влади. А це означає «повне перезавантаження» у одного з ключових союзників: достатньо згадати ракети Storm Shadow і «коаліцію дронів».

Спостерігаючи за британською політикою, звикаєш до консерваторів при владі. Ріші Сунак, Ліз Трасс, Борис Джонсон і їх попередники… Словом, востаннє прем’єром не від цієї партії був лейборист Гордон Браун, який пішов з посади у 2010 році (так, майже одночасно з Віктором Ющенко).

Схоже, наступний голова уряду буде його однопартійцем. За даними соціологічних опитувань, лейбористи впевнено виграють наступні вибори. Зараз їх підтримують 45% британців, – цього достатньо, аби виграти вибори та сформувати «монобільшість». У партії Ріші Сунака – лише 23%. І взагалі, востаннє їх рейтинг підіймався вище 30% аж восени 2022 року!

Звісно, консерватори боротимуться за перемогу, але депутати вже обговорюють, як жити в опозиції. Понад 60 парламентарів навіть не планують переобиратися на своїх округах. Словом, на Вестмінстер чекають масштабні зміни.

Чому консерватори ризикують програти?

Одразу заспокоїмо читачів: партію влади розлюбили не за те, що Сунак (а до нього і Джонсон) активно допомагали Україні. Тут ситуація разюче відрізняється від США, де MAGA-республіканці атакують Байдена і всіх своїх поміркованих однопартійців за підтримку нашої країни. Яскравого «російського сліду» у проблемах консерваторів теж поки не виявлено.

Ставлення британців до України зручно оцінювати за опитуванням британської аналітичної компанії YouGov.

• 50% британців вважають, що Лондон має підтримувати Україну до перемоги. Лише 25% хочуть якнайшвидшого миру (причому, їх може мотивувати співчуття, а не бажання догодити путіну).
• Загалом, 62% мешканців королівства схвалюють військову допомогу нашій країні, 70% – нові санкції.
• Тільки 11% британців виступають за зменшення допомоги Україні. Натомість, 44% острів’ян хочуть зберегти чинний рівень підтримки, а ще 25%, – навіть збільшити його. При цьому більш ніж половина опитаних вважають, що Захід допомагає нам недостатньо.
• А ще відзначимо, що за рік погляди респондентів фактично не змінились.

Але на виборах це не буде вирішальним, бо британських виборців зазвичай більше турбують «внутрішні» теми, такі як економіка, імміграція, охорона здоров’я, екологія чи житло. Відповідно, зовнішньополітичні досягнення не рятують від падіння рейтингів.

А взагалі, теперішні проблеми консерваторів не назвеш наслідком якогось провалу на старті 2024 року. Скоріше, у британців накопичилися претензії за багато років.

Почалося все із Брекзиту. Його, звісно, придумали не торі, але за Джонсона вихід з ЄС став ледь не ключовим пунктом у їхній ідеології. Брекзит зрештою вдарив по економіці (за оцінками Goldman Sachs, країна втратила 5% економічного зростання або ж 4-8% реального ВВП), спричинив хаос на кордоні та проблеми в Північній Ірландії. А от анонсованого кращого життя без Євросоюзу більшість британців не помітили.

Боротьба з призабутим нині коронавірусом вдалася Британії явно краще. Тут уряд Бориса Джонсона закупив вакцини (багато і вчасно), щеплення почали робити ще у грудні 2020 року, тож британська кампанія з вакцинації була однією з найшвидших у світі. 

Але самому прем’єру карантинні часи не пішли на користь. Як виявилось згодом, команда Джонсона регулярно проводила вечірки в офісі, поки решта країни сиділа на локдауні, та ще й приховувала це. Скандал отримав назву Partygate, налаштував проти політика частину суспільства і однопартійців, тож Джонсону довелося піти. У його крісло сіла ексочільниця МЗС країни Ліз Трасс.

У вересні 2022 вона разом з міністром фінансів Квасі Квартенгом почала радикальну податкову реформу. Ідея була гарна: знизити податки в стилі Маргарет Тетчер (загалом на 48 мільярдів доларів), звільнений бізнес мав дати Британії економічний бум, а бюджетну дірку закрили б позиками.

Замість цього вийшов повний провал. Реформа стала сюрпризом, тож інвестори злякалися «боргової ями», і через це курс фунта стерлінгів впав до історичного мінімуму. Інфляція росла, позики виявилися дорогими, а більшість британців вважали, що, взагалі-то, уряд має витрачати більше на медицину і «соціалку». У якийсь момент баланс довіри-недовіри до прем’єра був 9% проти 77%.

Не дивно, що Ліз Трасс протрималася на посаді лише 49 днів – найкоротший термін в історії – і подала у відставку (це породило жарти, що листя салату здатне зберігатися довше). Власне, її і замінив Ріші Сунак.

Але ж це було давно, хіба ні?

Так, але виборці досі пам’ятають, хто влаштував фінансову кризу – і не соромляться нагадувати про це політикам-консерваторам. За таких умов Cунаку треба супердосягнення, аби перекрити ці проблеми. Або ж представити виборцям проривну програму. Спойлер: її немає, а The Telegraph прогнозує поміркований маніфест без радикальних змін. 

Ріші Сунак спробував зробити камбек, давши 5 обіцянок, але великої перемоги не вийшло. Так, вдалося збити інфляцію і знизити держборг, але економіка зросла на 0,1%, (навіть у кризовому 2022-му було +4,3%), не вийшло і приборкати черги до лікарень, у яких зараз мільйони людей. 

Та й «зупинити човни» з нелегальними мігрантами поки не вдалося, натомість отримали постійні суперечки на тему «чи можна депортувати нелегалів до Руанди».

Дійшло до того, що торі навіть обговорюють заміну Сунака на когось іншого – щоправда, популярних наступників поки не помітно.

Словом, без великих проривів консерватори опиняться в опозиції. Вже вони критикуватимуть владу, сподіваючись, що у неї не вийде і стануться дострокові вибори (особливо якщо у лейбористів буде незначна більшість). 

Хто такі лейбористи і чого від них чекати?

На відміну від торі, лейбористи – зовсім маловідома для українців партія. У нас вони знані, тільки як противники Тетчер під час її знаменитих реформ.

Втім, вже після втрати влади, сама Маргарет називала появу прем’єра-лейбориста Тоні Блера своїм досягненням. Адже вона зробила ринкову економіку і дерегуляцію мейнстрімом для британців, а Блер вписав їх у кредо лейбористської партії, поєднавши з соціал-демократичними ідеями.

Тепер політсилу класифікують вже як лівоцентристську чи навіть центристську, що більше нагадує Демократичну партію США, ніж класичних соціалістів (хоча там є і лівіше крило).

На ставлення до України це теж вплинуло. Офіційно партія підтримувала нашу країну на всіх етапах. І не намагалася поливати брудом владу (як це роблять трампісти у США) за нібито забагато допомоги Україні, через яку в них настає зубожіння.

Гарним символом умовного «нового лейборизму» є Кір Стармер – лідер партії і майбутній прем’єр, якщо політсила виграє вибори. 

Політик починав кар’єру як переконаний лівий, з вірою, що «Карл Маркс, звісно, мав рацію». Але вже у 2021 році він уникав слова «соціалізм» на користь нейтральних формулювань як-то «дати людям водночас можливості і підтримку, якої вони потребують». Або ж слів, що успішний уряд – це той, за якого розвивається бізнес.

Так само Стармер відмовився від найлівіших обіцянок на зразок націоналізації підприємств (хоча для залізниці зроблять виняток), підвищення податку на прибуток чи безплатної освіти. Звісно, ідеї соціальної держави лишились, але поміркованіші.

Тому медіа слушно називають політика центристом. Тут він ближчий до Тоні Блера (Стармер сам називає себе його спадкоємцем), ніж до екс голови партії, значно більшого радикала і вже позафракційного Джеремі Корбіна. Останній відомий у нас закликами не озброювати Україну.

«Упродовж останніх двох років партійний лідер Кейр Стармер методично виганяв догматичний соціалізм, який оволодів партією за часів Джеремі Корбіна», – йдеться у дописі аналітичного центру «Проєкт лівоцентристського оновлення» (США). Самого ж Корбіна лейбористи відмовились висувати кандидатом від партії, і це ще один символ перемоги центристських поглядів над радикальними.

У головного лейбориста, як і в Сунака, теж є п’ять головних обіцянок, які не назвеш суто «лівими» або «правими». Звісно ж, це економічний бум, покращення Національної служби здоров’я, безпека на вулицях і вищі стандарти життя для людей, а ще – перехід на зелену енергетику до 2030 року.

Ймовірно, обіцянки ляжуть в основу програми лейбористів, якій вже придумали красивий слоган «Десятиліття національного відродження». Словом, якщо Стармер очолить уряд, то коригуватиме курс Британії, а не розвертатиме його на 100%. 

Для нас це вигідно, бо політичні баталії у союзників шкодять і їм, і підтримці України. США – чудовий цьому приклад.

Чи допомагатимуть лейбористи Україні?

Якщо Ізраїль має двопартійну підтримку в Сполучених Штатах, то ми можемо розраховувати на такі ж симпатії від британських політиків.

«Неважливо, хто буде при владі в цій країні [Британії], Британія завжди підтримуватиме Україну. Ми будемо з вами стільки, скільки потрібно, адже це те, чого заслуговує народ України», – заявляв Кейр Стармер на зустрічі з українськими біженцями, що вже незвичний формат для опозиціонера. У нього було і ближче знайомство з нашою країною, бо рік тому політик приїздив до Києва. Він також відомий як прихильник НАТО.

Ще у 2022 році через такі погляди Стармер конфліктував з частиною однопартійців. 16 лютого одинадцятеро лейбористів підписали маніфест руху Stop the War Coalition, виданий у гірших традиціях радикальних лівих, – мовляв, Британія і НАТО винні в кризі на українських кордонах, Альянс не має розширюватись, росія занепокоєна через власну безпеку, треба домовлятися з рф.

Лідер партії відреагував швидко і жорстко: пригрозив депутатам виключенням з партії. Це подіяло, бо вся одинадцятка відкликала підписи. Після 24 лютого таких суперечок вже не виникало. Проти військової допомоги Україні публічно виступав лише Корбін, але навіть його екс соратники по лівому крилу партії (за даними Guardian), вже мали інші погляди, – Києву потрібна зброя.

Якщо ж дивитись на команду Стармера, то Девід Ламмі, тіньовий міністр закордонних справ, та Джон Гілі, тіньовий міністр оборони, також публічно пообіцяли допомагати Україні.

Тож маємо всі підстави вірити, що кабінет Кейра Стармера так само допомагатиме Україні, як і попередники-консерватори. Тобто Британія і далі постачатиме зброю, тренуватиме українських військових, підтримуватиме санкції та ще багато чого. Можна не хвилюватися і за безпекову угоду, котру дві країни підписали у січні.

Нас це не має дивувати, адже торі і лейбористи можуть сперечатися про податки чи електромобілі, а от міжнародні інтереси Британії від того не міняються. Лондону потрібно зупинити російську агресію, бо якщо рф піде далі, доведеться воювати за Польщу чи Литву. Показово, що Ламмі і Гілі прогнозували «довгу боротьбу проти путіна» для Британії.

А от наша перемога дасть королівству багато бонусів. Війна шкодить світовій економіці, тому успіх України – гарний спосіб це зупинити. Британія закріпить за собою статус «захисниці Європи», що теж вигідно, адже країна шукає своє «місце в світі» після Брекзиту. На Заході існує переконання, що поразка рф демотивує інших потенційних агресорів: наприклад, КНР, яка погрожує Тайваню, так що світ стане безпечнішим.

«...наші діти і правнуки на майбутні покоління запам’ятають спільну дружбу, яка лишалась незламною у часи війни та в часи миру. Вона буде рішучою відповіддю тиранії, несправедливості, утиску, аж до дня перемоги. Слава Україні!», – ще одна цитата лідера лейбористів.

Інша справа, що Україні треба не тільки «збереження підтримки» (с), а значно більше зброї і боєприпасів, щоб переломити ситуацію на фронті. 

Але таких обіцянок (як і взагалі конкретних цифр у доларах чи в ракетах), партія поки не озвучує, – це показала конференція «Лейбористи і довга боротьба: як наступному уряду слід підтримувати Україну?». Значно охочіше політики говорять про санкції, обіцяючи посилювати їх і ретельніше стежити за виконанням.

Втім, тут слід зробити поправку на те, що попереду вибори і будь-які політики апріорі уникатимуть тем, котрі можуть відлякувати електорат. А це якраз наш випадок, бо на Заході існує стереотип, мовляв, влада має обирати між ВПК і освітою/медициною/соцзахистом.

Чи є для нас ризики і що робити Україні?

Якщо знову проводити паралелі зі США, то нам точно не загрожує варіант «нова влада не захоче допомагати Україні». Але очікувати, ніби достатньо буде картинок “Thank you, UK!” у соцмережах – теж не варто.

Британська економіка в кризі, і є вірогідність, що деякі британські депутати закликатимуть витратити зайві 5 мільярдів на будівництво житла, а не на розвиток ВПК чи дрони для ЗСУ. Тим більше, Financial Times вважає, що армії Королівства взагалі бракує грошей. І не забувайте, що лейбористи прийдуть з обіцянками соціальної держави, а не мілітаризму. А безпека і оборона є серед топ-тем лише для 18% британців.

Нам треба сподіватися на політиків-реалістів, на зразок Люка Полларда, тіньового міністра збройних сил, який хоче переозброїти Британію.

Крім того, лейбористи – все ж таки ліві, а для політиків цього кольору звичною річчю є антивоєнні настрої, аж до звинувачень Заходу в «імперіалізмі». Показово, що вже згаданий маніфест у 2022 році підписували також молодіжні та регіональні активісти лейбористської партії, та й Корбін мав немалу підтримку в партії.

А тому неважко уявити сценарій, коли Стармера закликатимуть саджати Зеленського і путіна за стіл перемовин (особливо, якщо лінія фронту не рухатиметься). Звісно ж, зі шляхетною метою – аби українці не страждали від боїв та обстрілів. Достатньо згадати, як зі схожою ідеєю колись виступало ліве крило Демократичної партії США.

Так, це будуть погляди меншості, але нашим дипломатам та лідерам думок треба бути готовими як до таких дебатів, бо вони впливатимуть на суспільні настрої британців, так і до відповідей на питання «якщо у 2023-му Україна не визволила всі території, то чому це має вдатися у 2025-му?».

Тож дуже доречно, що нашим послом у Британії стане Валерій Залужний, у котрого достатньо знань та авторитету, аби пояснити це (звісно ж, він діятиме не сам, важлива ще робота посольства, нашої діаспори та медіа). Але головне, що Сполучене Королівство залишиться союзником України, незалежно від того, хто буде Головою уряду Його Величності.