Червоний дракон: #1 Індо-китайський кордон
Китай під управлінням комуністичної партії наполегливо займає місце головного антагоніста планети. Зростання китайської військової потужності за останні десять років вже неможливо ні приховувати, ні ігнорувати. В циклі статей ми розкриємо ключові зусилля Китаю щодо посилення власного військового потенціалу, проаналізуємо пов’язані з цим ризики та дамо оцінку спроможності Китаю створювати загрози як сусіднім країнам, так і у світі загалом.
Перша стаття циклу буде присвячена китайсько-індійському кордону та посиленню військової напруги між двома країнами.
Союз ворогів
Одним з ключових стратегічних прагнень очільника рф володимира путіна було створення трикутника Москва - Пекін - Делі. В планах російського диктатора такий собі "потрійний союз" мав протистояти колективному заходу, зокрема у військовій та економічній площині. Звичайно, путін провідну роль в даному союзі відводив собі. Створення образу сильного та авторитетного міжнародного лідера не давало йому спокою. Щоправда, цей план був мертвонароджений з самого початку.
Хороші відносини з Індією дістались путіну у спадок від СРСР, а Китай вдалось зацікавити в першу чергу ресурсами, які рф продає Пекіну фактично за собівартістю. Проте третю сторону трикутника протягнути не вдалось. Китай та Індія є сусідами з багаторічними територіальними, геополітичними та економічними суперечками. Країни мають величезний спільний кордон, на якому також розташовані декілька малих незалежних країн. Холодний, гірський, неспокійний та непривітний до людей Китайсько-Індійський кордон частіше називають Лінією фактичного контролю (далі ЛФК). Хоча більш доцільною назвою була б Лінія постійної напруги.
«Холодний» кордон
Довжина ЛФК між Індією та Китаєм складає приблизно 3,440 км, кордон пролягає по системі Гімалайських гір та Тибетського нагір'я. Загалом кордоном це назвати складно, чітких меж майже немає. Ландшафт тут – це гори, які розбиваються річками, озерами та долинами. Більшість території є важкодосяжною для людини та загалом непридатною для життя. Приналежність деяких індійських земель, розташованих вдовж кордону, розмірами з європейські країни, оскаржується з боку Китаю.
Існують три найбільш гарячі точки на ЛФК.
1 - Індійський штат Арунчал-Прадєш, розташований на крайньому сході країни. Цю територію, розміром з Австрію, Китай вважає частиною Південного Тибету, тобто своєю.
2 - Далі на захід в індійському штаті Сіккім, затиснутому між Непалом та Бутаном, Китай також бачить свою територію.
3 - Найгарячіша ділянка ЛФК знаходиться на півночі Індії в колишньому штаті Кашмір, де зіткнулися інтереси Індії, Китаю та Пакистану.
На китайській стороні ЛФК знаходяться два величезні автономні регіони: Тибет та Сіньцзянь-Уйгур. Разом вони складають 30% від загальної площі території Китайської народної республіки. Це віддалені та малонаселені території, в яких проживають фактично поневолені китайцями народи. Окрім Індії, ці райони межують ще з десятком інших країн, тому цілком логічно, що саме західні кордони Китаю викликають найбільшу тривожність серед керівництва країни.
Вгадай, що саме я будую
Однією з основних китайських стратегій укріплення військової присутності на спірному кордоні з Індією є будівництво селищ подвійного призначення. Особливо багато подібних об’єктів збудовано вдовж кордону з індійським штатом Арунчал-Прадєш. Китайці розширюють існуючі селища, відроджують покинуті або будують абсолютно нові у вкрай важкодоступній місцевості. Висота над рівнем моря може досягати чотирьох кілометрів, повітря тут малопристосоване для дихання, але це, здається, майже не заважає масштабному будівництву.
Офіційно створення нових селищ є частиною китайської філософії «суспільства Сяокан», прийнятою комуністичною партією як стратегічний орієнтир розвитку держави. В сучасному розумінні Сяокан дещо нагадує «американську мрію». Проте основною метою мега-будівництва селищ слід вважати реалізацію широкого стратегічного плану під назвою «військово-цивільне злиття». Цей план ґрунтується на поєднанні цивільної та військової інфраструктури Китаю для забезпечення національної безпеки. Трактування поняття «національна безпека Китаю», як ви розумієте, лишається за керівництвом компартії.
Масштабна програма будівництва розпочалась орієнтовно у 2017 році та триває досі. Всього було збудовано або відновлено понад 600 населених пунктів.
Одним з відновлених селищ є Majiduncun, розташоване за десять кілометрів від ЛФК. Це доволі велике селище, яке безперервно будується з 2018 року. Приблизно у 2022 році почалось будівництво об’єктів, які мають радше військове, аніж цивільне призначення. На знімках можна побачити закриту територію, обладнану супутниковим зв’язком, до якої постійно приїжджають військові вантажівки. Також в селищі збудовано декілька вертолітних майданчиків, що особливо актуально для даної місцевості.
За декілька кілометрів розташований інший об’єкт який має назву Zhuangnan. Щодо його призначення майже не виникає сумнівів. На супутникових знімках видно комплекс будівель, деякі з яких сильно нагадують казарми. Тут також є пункт зв’язку. Загальний вигляд та форма комплексу в цілому нагадують військовий штаб.
Будівництво селищ не припиняється й досі. Фактично його можна спостерігати в режимі онлайн. Вже понад п’ять років йдуть активні роботи над новим селищем, розташованим у вкрай важкодоступній місцевості. На знімках можна побачити, що будівники розчистили значну територію, провели до неї дорогу та почали будувати щось, що сильно схоже на форпост китайської воєнізованої поліції. Підрозділи військової поліції Китаю також беруть участь у захисті кордону.
Окрема увага приділяється будівництву доріг між селищами та іншими схожими на них об’єктами.
Безумовна ціль цього проєкту – зростання військової присутності, скорочення необхідного часу на силову реакцію, збільшення логістичних можливостей та створення бази для подальшого тиску на ЛФК. Зміщування між собою цивільної та військової інфраструктури не можна назвати гуманістичним. Це створює певні ризики для цивільного населення, але водночас ускладнює для противника ведення розвідки. Індія нещодавно також ініціювала початок подібної програми, але темпи їх будівництва неможливо порівняти з китайськими. Комуністичний Китай довів спроможність освоювати фактично неприступні регіони та розбудовувати там свою інфраструктуру у рекордні терміни.
База на озері Пангонг
Колишній індійський штат Кашмір є ареною протистояння одразу трьох країн: Пакистану, Індії та Китаю. Останній також активно будує тут військові об'єкти та не приховує цього. Як приклад, можна навести розбудову військової та логістичної інфраструктури на озері Пангонг.
Озеро Пангонг протікає по обидві сторони від ЛФК. Супутникові знімки доводять присутність в районі озера китайського гарнізону, як мінімум рівня дивізії. Нова китайська військова база з’явилась тут влітку 2020 року та була остаточно добудована в листопаді 2022 року. База розташована всього за шість кілометрів від ЛФК. Вона має чисельні укриття для піхоти та артилерії, також в наявності значна кількість бронетранспортерів. База Пангонг підпорядковується Західному військовому округу та відповідає за координацію та доставлення військ в цій віддаленій від основних китайських сил території.
В шести кілометрах на схід китайці будують або вже побудували великий пункт радіолокаційної розвідки. Ще на десять кілометрів далі завершується будівництво нового моста великої пропускної здатності через Пангонг. Загалом Китай багато інвестував у військову інфраструктуру цього регіону. Це відбувається на фоні політичних заяв про мирне врегулювання та деескалацію від офіційної китайської влади.
Авіаційна присутність
Найбільш помітна інвестиція Китаю у військову інфраструктуру західних регіонів – це масштабне будівництво аеродромів та вертолітних майданчиків. Зростання військово-повітряної присутності китайської армії на західних кордонах країни має приголомшливі масштаби. Аналіз супутникових знімків та інших відкритих даних показує, що з 2017 року Китай у своїх автономних регіонах Тибет та Сіньцзян побудував або модернізував як мінімум 37 авіаційних об’єктів військового або подвійного призначення. Будівництво ще сімох об’єктів розпочато в цьому році. Зокрема було збудовано з нуля три великі військові аеродроми в Тибеті, а саме Лхюндзе, Тингрі та Нгарі-Буранг. В цих районах ніколи не існувало аеродромів. Усі вони розташовані на відстані не більше 60 км від ЛФК. Аналогічна ситуація і з вертолітними майданчиками: китайці будують їх масово в гірській місцевості по всій довжині ЛФК.
Більш активному будівництву заважає клімат та ландшафт. Більшість об’єктів доводиться будувати на висоті понад 3500 метрів над рівнем моря. Це вимагає довших злітно-посадових смуг та в цілому обмежує експлуатаційні можливості для авіації та персоналу. Як приклад, винищувачі на такій висоті не можуть злітати з повними баками палива, що обмежує радіус їх використання.
До речі, саме в Тибеті знаходиться найдовша у світі злітно-посадкова смуга у світі, 5500 метрів завдовжки. Вона обслуговує аеропорт Qamdo Bamda, побудований на висоті 4500 метрів над рівнем моря.
Аеродром Шігадзе
На відстані в 155 км від плато Доклам (належить державі Бутан, але Китай вважає його своїм) розташований великий аеродром подвійного призначення Шігадзе. У 2017 році цивільний аеродром був суттєво розширений, була збудована ще одна злітно-посадкова смуга довжиною в 3000 метрів. Нова смуга розташована на військовий лад, не паралельно наявній, а перпендикулярно, перетинаючись під кутом. Це робиться для того, щоб ворожій авіації було складніше пошкодити смуги та вивести аеродром з ладу. Таким чином Шігадзе став поєднувати військові та цивільні функції. Аеродром обладнаний дванадцятьма вертолітними майданчиками та великим ангаром для БПЛА. До летовища проведено окрему залізничну гілку з трьома терміналами для розвантаження великих вантажів. На захід від аеродрому китайці будують сховище прямо в гірському масиві. Зазвичай таким чином ховають тилові склади або пункти управління всіх рівнів, в тому числі стратегічного ядерного озброєння.
Обороняють летовище відразу дві великі бази протиповітряної оборони, що видає в ньому важливий об’єкт, захист якого є пріоритетом для командування китайської армії.
Наземна логістика
Логістичні зусилля Китаю не обмежуються тільки авіацією. Довжина автомобільних доріг Тибету з початку 2015 року зросла з 7,840 км до 11,840 км. Військова направленість нової інфраструктури очевидна. У 2021 році Китай завершив будівництво нової системи доріг та тунелів, поєднавши Східний Тибет та округ Мєдог, розташований на кордоні з індійським штатом Арунчал-Прадєш. В результаті було скорочено шлях від тибетського міста Ньінгчі до китайського військового аеродрому Майнлинг, найбільшого в регіоні, на вісім годин або з 346 км до 180 км. Це слід вважати досить серйозним кроком через те, що в Ньінгчі базуються 52-га та 53-тя загальновійськові бригади китайської армії.
Що стосується будівництва залізничного сполучення, то тут також суттєво впливає клімат. Тибет погано придатний для будівництва колій, особливо високошвидкісних. Сусідній Сіньцзян вже має понад 8000 кілометрів залізничних шляхів, в той час Тибет – усього 800 км. Проте Китай докладає надзусиль для покращення залізничного сполучення. У 2021 році була запущена перша в Тибеті високошвидкісна залізнична дорога Лхаса-Ньінгчі. Китайська влада широко висвітлювала запуск цієї магістралі, подаючи це як розвиток цивільної інфраструктури регіону, проте дане сполучення створене насамперед для швидкого розсортування військ в бік кордону з Індією.
Дякую за те, що дочитали статтю до кінця, в наступній частині ми поговоримо про військовий бюджет Китаю.
У автора статті є власний YouTube-канал. Підписуйтесь.