Дванадцять битв за Ізонцо

Першу світову часто згадують як приклад кривавого абсурду і повного безумства, на яке здатні люди. Найчастіше з військовим безумством асоціюється Верден та м'ясорубка Західного фронту, коли десятки тисяч людей гинули за просування на 500 метрів. Але по ступеню божевілля навіть це поступається Італійському фронту, на якому італійська армія 11 разів намагалась ​прорвати австрійську оборону в одному й тому самому місці, що увійшло в історію як Битва за Ізонцо.

На початок Великої війни Італія була молодою країною, яка відносно нещодавно сформувалась як єдина держава, і мала амбіції стати Великою. Італійські стратеги довго обирали шляхи для досягнення Величі, але зрештою вирішили здобути історичну перемогу над споконвічним ворогом – Австрією, ударити їй в спину, і пройти легким маршем по імперії, що вмирає, щоб прибрати собі її території. В травні 1915 Італія, не провівши як належне мобілізацію, вступила у війну на боці Антанти та почала наступ в три напрямки.

Людиною, яка була відповідальна за військові плани Італії, був начальник Генерального штабу маршал Луїджі Кадорна. Він розраховував на успіх, адже напередодні Австро-Угорщина зазнала важких поразок в Сербії та Галичині. При цьому до затяжної війни італійська армія була абсолютно не готова: мобілізація та формування військових частин йшли дуже повільно через погану інфраструктуру та сполучення між провінціями Італії, при цьому військова промисловість не забезпечувала потреб армії повною мірою. На 1915 рік італійська армія мала 750 000 гвинтівок, при тому, що мобілізувала близько 1 млн солдатів. Не було вдосталь навіть набоїв: з 2000 набоїв на гвинтівку, які вимагав Кадорна, армія мала лише 900. З 600 кулеметів, які планувалось виготовити з 1911 по 1914, було поставлено лише 150. Перед самою війною Італія змогла дати війську ще 300 кулеметів, але по факту ледь не половина піхотних батальйонів Італії йшла в бій без кулеметів взагалі (в той час як в австрійській армії було 4 кулемети на батальйон). Станом на 1915 в армії не було навіть ручних гранат. Артилерійський парк Італії хоч і був значним в цифрах, але складався зі старих і зношених гармат, до яких було мало боєприпасів.​

Італійський театр військових дій характеризувався дуже важким рельєфом. Кордон з Австрією повністю проходив через Альпи, і перші спроби італійців зайняти Тіроль зазнали невдачі – попри чисельну перевагу італійців, австрійські війська, що були підсилені місцевим ополченням, яке вчилось воювати на ходу, але прекрасно знало місцевість, утримали фронт. ​

Однак, головний удар Кадорна збирався нанести не на північ, а на схід, а саме форсувати річку Ізонцо (сучасна назва Соча), взяти панівні висоти і вийти на Середньодунайську рівнину, де він сподівався розгорнути повномасштабний наступ. Крім цього, на сході знаходилось місто Трієсте, яке було сакральною метою для італійців. План Кадорни мав шанси на успіх у випадку несподіваних, швидких та рішучих дій. Проте, наступ на Ізонцо розпочався лише 23 червня, тобто через місяць після оголошення війни. Стільки знадобилось італійській армії, щоб накопичити приблизно достатню (за розрахунками) кількість артилерії та боєприпасів, щоб прорвати фронт. ​ Надалі саме кількість накопичених боєприпасів визначатиме тривалість та межі просування італійського наступу. ​

На різних ділянках фронту по Ізонцо місцевість виглядала так:

Як бачите, ситуація для італійців не з приємних: потрібно штурмувати гори через річку, маючи ліміт в боєприпасах. Два тижні безперервних штурмів з 23 червня по 7 липня 1915 закінчились тим, що італійська армія вичерпала боєзапас артилерії, взяла лише декілька висот, втратила 15 тисяч людей (це всіх категорій: KIA, WIA, MIA, POW) і зупинилась.

Через два тижні італійці накопичили боєзапас та відновили наступ. Другий наступ на Ізонцо був набагато більш лютий, ніж перший, бо Кадорна вимагав від військ результату. 5-та австрійська армія, що тримала цю ділянку, мала вдвічі менше гармат (350 проти 700) та втричі менше людей (80 проти 250 тисяч) і була далеко не найбоєздатнішою армією Австрії – кращі дивізії та поповнення йшли на Балкани та Галичину. Під час Другої битви за Ізонцо деякі австрійські дивізії втратили 2/3 складу, але завдяки не менш жорсткій рішучості австрійського воєначальника – генерала Светозара Бороєвича фон Бойни, який уміло оперував резервами, фронт вдалось втримати до підходу підкріплень. В Другій битві за Ізонцо сторони втратили понад 40 тисяч людей кожна.

Після провалу наступу, Кадорна почав роботу над помилками. Італійські підрозділи отримали поповнення, була взята довша оперативна пауза, щоб накопичити боєприпаси. Станом на жовтень 1915 Кадорна мав на Ізонцо 338 батальйонів проти 137 австрійських, та 1250 гармат різних калібрів проти 600. Найголовніше, Кадорна віддав наказ No 3525, в якому було сказано наступне:

Кожен солдат має бути певен [...] що його командир має священне право негайно розстріляти нерішучих та боягузів. Кожен має знати, що якщо він спробує здатись в полон чи втекти, кулі Карабінерів, що розташовані в тилу, наздоженуть його швидше, ніж він здобуде собі ганьбу.

18 жовтня розпочалась Третя битва за Ізонцо.

29 жовтня, Кадорна, не задоволений тим, як ідуть справи, надіслав телеграму командирам двох наступаючих армій, в якій повторив те, про що казав раніше:​

Ви маєте прийняти всіх можливих заходів, щоб не допустити затримки [наступу], навіть проти цілого полку. Генеральний штаб буде стояти на боці офіцерів всіх рангів, які будуть поводитися твердо в таких ситуаціях.

Третя битва за Ізонцо завершилась так само нічим, через два тижні після неї послідувала Четверта, яка тривала цілий місяць і закінчилась 2 грудня. З четвертої спроби італійська армія змогла вибити австрійців з деяких ключових позицій і створити загрозу прориву фронту, але почались морози та жахливі перебої в постачанні, фронт знову встав.

Найчастіше найбільших просувань італійська армія досягала в перші дні наступу, коли артпідготовка із заготовленим боєзапасом фізично знищувала австрійські укріплення та підрозділи, що їх обороняли. Кількість снарядів на квадратний метр залишала захисникам мало шансів вціліти. Проте, ця ж артпідготовка, що могла тривати без зупинки годинами, видавала напрям головного удару, до якого австрійці підводили резерви, які підсилювали другу лінію і йшли в контратаку. Після витрати більшості накопиченого боєзапасу в перші дні, сторони переходили до обміну піхотними атаками до повного виснаження. ​

Треба сказати, що на італійському театрі військових дій, особливо взимку, солдат вбивав не тільки ворог, а і сама природа. В горах мороз падав до 40 градусів, шляхи постачання були жахливі, найнеобхідніші речі доставляли на позиції з великим зусиллям.

​Навіть зараз, коли є необмежений доступ до військових магазинів та якісного спорядження, взимку дуже часті випадки обмороження на позиціях. А тоді людям доводилось воювати лише в тому, що видала держава.

В умовах такої важкої боротьби не стояла на місці і військова думка - з часом обидві сторони адаптували тактику штурмових ​груп. Оскільки одним з основних способів ведення бою піхотою в ті часи вважався ближній бій, в тому числі рукопашний, солдати з обох сторін швидко навчились воювати середньовічною зброєю, а то і просто камінням і палками. На італійському фронті, зокрема під Ізонцо, рукопашна зброя набула найбільшого розповсюдження ніж будь-де в Першій світовій.

У зв'язку з чим італійське командування вжило адекватну протидію в вигляді постачання в штурмові загони обладунків.

9 березня 1916 Кадорна розпочав П'яту битву на Ізонцо, яка тривала всього тиждень, оскільки морози, що несподівано повернулись, унеможливили наступ. Кадорна був змушений взяти оперативну паузу. На цьому етапі він остаточно відмовився від ідеї прорвати австрійський фронт і почав вести війну на виснаження, але не змінив своєї наступальної стратегії. Відтепер атаки на Ізонцо мали обмежені в просторі задачі, головна їх мета була не в завоюванні рубежів як таких, а в нанесенні ворогу якомога більших втрат. До самого фіналу Кадорна вважав, спираючись на завищені втрати ворога в доповідях підлеглих, що італійська армія дійсно наносить більше втрат, ніж несе сама, тому вірив в кінцевий успіх. Нові ​атаки на Ізонцо планувались знову і знову.

15 травня 1916 року в іншому регіоні, а саме у Вічетинських Альпах, перейшла в наступ вже австрійська армія. Австрійський генштаб назвав цю операцію "Strafexpedition", тобто "Каральна експедиція", яка мала намір зірвати черговий наступ на Ізонцо, який готував Кадорна, і розбити італійців в "несподіваному" місці. Треба сказати, що по ту сторону фронту проти Італії воювали приблизно такого ж рівня фахівці. Начальник австрійського генерального штабу Франц Конрад фон Хьотцендорф увійшов в історію як "кабінетний генерал", оскільки за 4 роки війни він бував у військах лише тричі. Оперативне мистецтво австрійців мало чим відрізнялось від їх опонентів, тому так само як і в минулі рази, наступ людськими хвилями не приніс жодній зі сторін результатів - ​шостого наступу на Ізонцо уникнути не вдалось.

Шоста битва 4-12 серпня 1916 в оперативному плані була найуспішнішою, адже італійцям вдалось взяти місто Горіція на протилежному березі Ізонцо, що давало їм важливий плацдарм та загрозливе вклинення в австрійську оборону. На жаль для італійців, їм не вдасться розвинути цей успіх впродовж наступної кампанії. Сьомий наступ ​а Ізонцо мав ​обмежені цілі у вигляді взяття окремих австрійських укріпрайонів, що було досягнено за 4 дні ціною втрати 20 тисяч людей. Восьма битва за Ізонцо побила всі рекорди попередніх - вона тривала всього 3 дні, за які італійська армія втратила більше 50 тисяч солдат без жодного просування.

Загалом впродовж 1915-1917 років Кадорна здійснив 11 спроб прорвати австрійський фронт на Ізонцо, і всі спроби виглядали в цілому однаково: накопичення боєприпасів, жахливий артобстріл тисячами гармат, атаки людськими хвилями, австрійські контратаки, позиційний тупик. Лише з тією різницею, що кожна нова битва закінчувалась більшими втратами, ніж попередня, взаємно виснажуючи обидві сторони.

Але не можна однозначно сказати, що причина провалів Італії була в безталанності Кадорни чи його генералів. В своїй книзі "Правда про Першу світову війну" сер Безіл Ліделл-Гарт відзначає маршала Кадорну з-поміж інших воєначальників Антанти за його намагання координувати свої операції з загальною стратегією своєї коаліції, наносити удари в найменш вигідний для Центральних держав стратегічний момент з урахуванням інших фронтів та намагання виснажити та вивести з війни найслабшого ворога – Австро-Угорщину, чиї втрати були насправді близькі до італійських.

В Одинадцятій битві за Ізонцо, не дивлячись на загальний провал, військове безумство Італії нарешті почало давати відчутний результат. Втрати, які понесла австрійська армія під час спроб відбити втрачені позиції, були за визнанням самих австрійців непомірними.

"Наш австро-угорський союзник повідомив нам, що він більше не має сил витримати дванадцятий наступ Італії на фронті Ізонцо. Це мало для нас величезне військове та політичне значення. Мова йшла не тільки про втрату лінії Ізонцо, а й про крах всього опору Австро-Угорщини. Дунайська монархія набагато сильніше відчувала поразку на італійському фронті, ніж на галицькому."
Пауль фон Гінденбург, "Спогади".

Дійсно, в італійському генштабі мали підстави вважати, що обрана стратегія виснаження з часом принесе успіх, ​але в погоні за математичними показниками у співвідношенні втрат та військового виснаження, маршал Кадорна не зміг розв'язати системні проблеми своєї армії, як то нестача постачання та підготовки, а система управління, яку він вибудував, в якій в усьому винними призначались солдати, знищила дух армії раніше, ніж її знищив супротивник.

Головнокомандувач Кадорна, безумовно, був людиною, що виділяється над загальним рівнем; але, подібно до деяких інших великих полководців, і в нього сила його інтелекту підривалася відсутністю спілкування з військами та розуміння їх. Крім цього, у таких людей розумова відірваність найчастіше посилюється природною ізоляцією, в якій знаходяться ті, хто займає високі військові посади.
Безіл Ліделл-Гарт, "Правда про Першу світову"

Восени 1917 року німецьке командування прийняло рішення нарешті допомогти Австро-Угорщині з її проблемою і перекинуло на італійський фронт кілька дивізій, зокрема Альпійський корпус гірських стрільців. Німцям вдалось зберегти оперативну скритність і підготувати наступ, не привертаючи уваги Кадорни, і 24 жовтня вже Центральні держави розпочали наступ на Ізонцо, дванадцятий за рахунком. На ділянці фронту під Капоретто німецькі гірські стрільці прорвали фронт в кількох точках і вийшли в тил італійців, спричинивши паніку. Німці та австрійці застосували 2500 гармат проти 1300 італійських. Навіть пройшовши стільки битв італійська армія ще не бачила такої щільності вогню. Доведені до відчаю ще попередніми боями італійці, побачивши перспективи вже повного знищення, масово здавались в полон. Фронт був прорваний, італійські армії на Ізонцо перестали існувати: 300 000 солдат здались в полон та дезертували, без врахування загиблих в боях. В цій операції проявили себе майбутні фельдмаршали, а тоді молоді лейтенанти Німеччини Ервін Роммель та Фердинанд Шорнер, які командуючи ротами, кожен на своїй ділянці здійснили прорив та захопили велику кількість полонених. Штурм гори Монте-Матаюр, що відбувся в ході цієї операції, посідає центральне місце в книзі Роммеля "Піхота наступає".

Розгром армії та втрата величезних територій поклали край кар'єрі Кадорни, який був нарешті звільнений. Новому італійському головнокомандувачу Армандо Діазу довелось рятувати Італію від повної військової катастрофи.

Після розвалу фронту під Ізонцо, італійська армія відкотилась на рубіж річки Піаве, вздовж якої утворила новий фронт. Організувати оборону на новому рубежі італійці змогли частково завдяки укріпленням другої та третьої ліній, які були збудовані ще за наказом Кадорни в часи його кампаній на Ізонцо. До честі цього фельдмаршала слід сказати, що не дивлячись на фанатизм в наступальній стратегії, він паралельно готував "план Б" на випадок австрійського контрудару, і ці приготування стали дуже в нагоді.

Австро-німецькі війська спробували сходу прорватись в районі Монте Граппа – ключової висоти та вузла оборони, де італійське командування застосувало новосформовані та недонавчені полки, а також ті підрозділи, що не здались в полон під Ізонцо і лишались вірними присязі. Італійці витримали понад місяць безперервних атак людськими хвилями, але втримались і стабілізували фронт. Цей бій врятував від розгрому Італію в Першій світовій. ​

В 1918 році слідом за розвалом Австро-Угорщини, австрійські дивізії на італійському фронті самі по собі почали підіймати бунти та відмовлятись виконувати накази своїх генералів. Скориставшись цим, італійська армія перейшла в контрнаступ, щоб формально повернути свої території перед кінцем війни. Пізніше перспективний журналіст Беніто Муссоліні назвав цю битву (Битву за Вітторіо-Венето) найбільшою перемогою в історії війн. ​

Що стосується ціни наступальної стратегії Кадорни​, до битви за Капоретто Італія на Ізонцо понесла загальні втрати у 650 000 людей, Австро-Угорщина у 450 000. Після Капоретто італійські людські втрати перевищили 1 мільйон. У випадку Італії, яка за результатами війни не отримала майже нічого, це стало великою травмою для нації.

​За офіційними даними, за всю Першу світову за втечу з поля бою і боягузтво було страчено менше 1000 італійських солдат. Проте, ця цифра враховує лише тих, кого розстріляли за вироком суду офіційно. В 1919 році італійський юрист Donato Tommasi намагався підняти статистику по позасудовим стратам, однак ніяких наслідків це не мало. Після війни маршал Кадорна написав мемуари, в яких виправдав свою стратегію та необхідність своїх дій протягом всіх битв за Ізонцо.

В цілому, можна зрозуміти чому в Другу світову італійці воювали впівсили і масово здавались в полон при першій можливості, адже їх батьки вже навоювались в Першу.