Колючка на війні: від 1914 до 2024

Під час повномасштабного вторгнення все більше наступальних операцій виконує своїми силами легка чи моторизована піхота – нерідко взагалі без прикриття броні. Така піхота менш помітна, часто мобільніша і маневреніша. У випадку ворога - вона ще й дешевша.

Але є у піхоти і слабкі місця. Про одне з них хотілося б розказати у цьому матеріалі. Він заснований на публічних джерелах, адже іноді колючий дріт, натягнутий в правильному місці, може зірвати масштабний план наступу ворога. Тож, залишу конструктивні рішення своїм колегам-інженерам.

Матеріал буде цікавий широкій аудиторії, тому що зараз всі ми із зацікавленням спостерігаємо за лініями оборони, які зводить українська армія. А тому нас не може не цікавити, чим є, і навіщо потрібен кожен з елементів цілого ансамблю цих споруд.

І кожному елементу доведеться пройти перевірку ворожим наступом.

Колючка проти корів, страйкарів, повстанців та солдат

Винайшов колючий дріт мешканець Огайо Люсьєн Сміт. Проте, його сучасному варіанту ми завдячуємо американському фермеру Джозефу Глідену. Він запатентував власну саморобну огорожу. Виріб одразу став шалено популярним, бо так сталось, що американські фермери потерпали від величезних отар худоби, яку переганяли і випасали легендарні ковбої. Корови не дуже добре розуміли людські умовності та легко переходили прописані земельні межі.

Відтоді, величезні рівнини наїжачились гострими колючками фермерських парканів. Ковбої почали масово втрачати тварин, які гинули, заплутавшись в колючому дроті, а разом з ними померла і професія ковбоїв.

Колючий дріт швидко почали використовувати і в поліцейських цілях. Ним в 1899 огородили табір арештованих страйкарів в Айдахо. Дріт потроху перебирався закордон і вже на початку ХХ століття колючкою оточили перші в світі концтабори. В них окупанти-англійці заганяли цивільне населення і повстанців під час Англо-Бурської війни.

Військовим колючка сподобалась, тож зірковим часом дротяних загороджень стала Перша світова. Об дріт розбивалась кавалерія і густий стрій атакуючої піхоти. Безпорадні перед парканами, вони ставали здобиччю ворожих кулеметників.

В 1915 Кайзерівська Німеччина створює першу електрифіковану огорожу з колючого дроту, яка відділяла Бельгію від Нідерландів. В той самий час. Німеччині з’являється і «колюча стрічка», або єгоза. Цей варіант колючого дроту був, по суті, жерстяною стрічкою з загнутими лезами. Його можна було швидше виготовляти, проте, і легше розрізати. Це змінилось лише тоді, коли єгозу посилили ще однією дротяною ниткою.

Ще один винахід тієї доби – закручений у спіраль класичний колючий дріт. Його значно важче подолати і легше встановлювати. Назву новій варіації колючки дали на честь, як вважається, французького інженера – спіраль Бруно. На заході її також нерідко називають дротом Данерта, на честь інженера, що запропонував виготовляти подібні спіралі з якіснішої сталі. Тепер їх можна було згортати в зовсім компактні «гармошки».

Аби пробити притомний прохід в дротяних загородженнях, доводилось витрачати 120-150 снарядів 75 калібру. Тож саме їй частково зобов’язаний своєю появою «вогневий вал» – тактика масованого обстрілу, який рухається разом з наступаючими силами. Частково завдяки їй у військах згадали про давно забуту ідею ручних гранат. Ними планували підривати дротяні загородження.

Не в останню чергу завдяки колючому дроту з’явився танк. Він мав продавлювати проходи для піхоти, що наступала.

Як колючка зникла з поля бою

Після Першої світової у світі закріпилась думка, що основою наступального бою має бути бронетанковий кулак. І завдяки своїй мобільності, здатності швидко виходити на оперативний простір, і, серед іншого, – здатності прокладати дорогу через усі можливі невибухові загородження.

При цьому про колючку не забули, але її роль стала слабшати. По-перше, після Першої світової у світі з’явились міни, в тому числі і протипіхотні. По-друге, мобільна війна давала менше часу на спорудження достатньо потужних дротяних загороджень перед кожним окопом. Проте ще в самий розпал Другої світової колючка мала сенс: це дешево, і немеханізованої піхоти досі було достатньо багато, щоб використовувати винахід для стримування.

Після 1945 року найпотужніші країни переважно обмежувались або погрозами ядерного апокаліпсису, або обмеженими операціями в країнах Третього світу. В таких умовах колючка вже не була особливо необхідна.

Після падіння Варшавського блоку в Європі запанував мир. Картинка з протяжними траншеями, перед якими знаходяться десятки рядів заплутаної колючки, відійшла в минуле. Американська армія розвивалась за концепцією «air-land battle», вкладаючи більші ресурси в авіацію, ракетне озброєння, ППО і РЕР/РЕБ, ніж в протипіхотну оборону.

«Правонаступниця» СРСР росія теж мріяла про щось подібне. Пострадянські генерали хотіли «повторіть» американську «Бурю в пустелі», нафтодолари росіяни намагались вкладати в ті самі сфери, що і їх партнери. Досить медійний підполковник інженерних військ РФ Юрій Веремєєв жалівся на авторському сайті, що колючий дріт в армії РФ існує більше на папері. Мовляв, нові запаси не закуповуються, а старі використовують для охорони складів, караульних приміщень, територій військових частин, тощо.

Українська армія і до, і після 2014 року, теж не сильно нарощувала виробництво і використання колючого дроту. На ведення АТО/ООС вистачало, а от на щось більше – ні. В 2021 році очільник ДПСУ Сергій Дейнека заявляв, що його підлеглі мусили самі клепати «єгозу» для охорони кордону.

Як колючка повернулась на поле бою

І от, повномасштабне вторгнення. Росіяни мислили масштабно: бронетанкові кулаки, колони в десятки кілометрів, Київ за три дні... Зі свого боку Збройні сили України також опирались на стратегію мобільної оборони і спроби контратак.

Проте вже в серпні 2022 року ситуація трохи змінилась. Росіяни втекли з Київщини, Сумщини і Чернігівщини, але поки що не втекли з Харківщини і Херсонщини. Збройні сили закріпились на відвойованому кордоні, і лінія фронту вперше застигає. Тема фортифікацій потроху стає актуальнішою.

І от в той самий час на російському форумі «Армія-2022», подалі від пафосних робопсів з гранатометами (були і такі), розташувалась секція спеціалізованої техніки. Серед ремонтних і командно-штабних машин, серед мобільних кухонь і електростанцій, примостився комплект встановлення дротяних загороджень «Єгоза МС». В її кузові – металеві бабіни з тією таки ріжуючою спіраллю «єгозою».

У нас немає доступних джерел інформації про саме цю машину, проте за візуальною оцінкою на ній може знаходитися не менше 200 метрів колючки. За потреби, бійцю достатньо буде просто потягнути за незакріплений край спіралі і розтягнути єгозу на максимальну довжину. Далі задача за малим – закріпити її за допомогою кілочків. По «книжці» на це в ідеальних умовах у відділення військових інженерів піде близько години-двох. За допомогою такої машини, те саме можна зробити за 15 хвилин.

Єгозу можна монтувати і в один ряд, і в кілька, і своєрідною пірамідкою. Загородження з єгози – один з найшвидших і найпростіших у зведенні.

Дуже часто єгозу використовують разом із «зубами дракона». Колючку просто нанизують на закріплений на «зубах» металевий канат. Ідея проста – протитанкові пірамідки виступають кріпленням для протипіхотної колючки. Це і зручно, і швидко, і універсально, і працює не тільки з тетраедрами, а і, наприклад, з надовбами чи протитанковими рвами.

Аби перетнути загородження з єгози, достатньо перекусити полотно дроту кілька разів. Саме тому на додаток до неї нерідко поряд натягують традиційний колючий дріт.

Фото загороджень виключно з класичного колючого дроту, тих самих парканів з фільмів про війни, з’являються в публічному полі значно менше. Цілком ймовірна причина – аби вони представляли хоч якусь загрозу, доведеться дуже сильно попітніти.

Монтуючи паркан з колючки, доведеться працювати стоячи і молотом забивати кілки для нього. А ще, працювати доведеться досить довго, натягуючи на кожні кілька метрів паркану по 5 дротяних «ниток». А те, що вийде в результаті, легко перетнути – досить лише знести кілька стовпців.

Історично ці проблеми вирішуються наступним чином: по-перше, такі паркани можна виготовляти в тилу, а потім повзком перетягати їх на передній край оборони, а по-друге, — отримане загородження можна одразу ж укріплювати додатковими сітками, які протягуються від стовпчиків під кутом 45 градусів до землі, а надалі й взагалі нарощувати до загородження у кілька рядів.

В методичках для інженерів особливу увагу приділяють кріпленню колючки. Пропонується прикріпляти дріт з протилежного до ворога боку кілків, бо так противнику буде важче перебити чи перерубати кріплення, якими колючка кріпилася на кілок.

Всі ці конструктивні особливості використовуються українськими інженерами. Проте в ряді випадків зручніше, безпечніше і простіше встановлювати не колючку, і не єгозу, а путанку.

У матеріалах ЗМІ вона з’являється вкрай рідко, хоча на фронті дуже поширена. «Путанку» також називають МПП/МЗП (малопомітною перешкодою/"малозаметной преградой"), або, як варіант – «малопомітною дротяною сіткою».

Це звичайний міцний і дуже тонкий дріт без колючок і лез, який скручений в кільця, які скріплені одне з одним і формують так званий пакет, й розкладаються на землі. Щоправда, просто розкласти буде замало, доведеться заморочитись, адже крім з’єднань між різними кільцями дроту, кожне товсте кільце складається з пучка тонших, теж скручених дротом. Їх перерізають, а потім розтягують, аби весь пучок маленьких кілець піднявся і «розпушився».

Розгорнутий пакет вкриває простір в кілька десятків квадратних метрів плутаниною з дроту. Перетнути таке навіть помалу, обережно вираховуючи кроки – задача із зірочкою. Якщо людина з розбігу потрапляє в плутанку, вибратися без майже нереально. Власне, і інженеру з кусачками потрібно помучитися, адже доведеться перерізати сотні дрібних і непомітних кілець.

Путанка дуже швидко іржавіє, тому помітити її в сухій траві восени чи взимку надзвичайно важко. Варто зазначити, що і в теплу пору року, в ясний день, її складно помітити. Адже вона тонка, невисока і губиться на фоні рослинності навколо. До речі, серед усіх дротяних загороджень, це чи не єдине, яке в теорії може зупиняти бронетехніку. Адже великий масив кілець може накрутитись на колеса чи гусениці і застопорити рух.

Головний мінус плутанки – довгий час встановлення. Радянські нормативи, що були розраховані на молодих строковиків-інженерів, яких мучили встановленням путанки на швидкість, перебачають до 6 хвилин на встановлення одного пакету. В реальності все це може зайняти до 20 хвилин, особливо, якщо пакет деформований чи перев’язаний якось незвично.

Колючка, що вийшла з моди

Вищеперераховані загородження знайомі кожному інженеру. Проте в глибині томів настанов з піхотних укріплень збереглись приклади й інших цікавих дротяних загороджень.

Передусім, мова йде про різні способи використання того самого колючого дроту, адже класична колючка є дуже універсальним і поширеним матеріалом. Тому методичні матеріали пропонували заміняти ним єгозу і МЗП за потреби.

Наприклад, вказівки зберегли безліч прикладів дерев’яних рогаток і їжаків, оплетених колючкою. Такі чудернацькі конструкції призначались для випадків, коли необхідно було або перекрити якусь знищену ділянку в загородженнях, або непомітно висунути колючий дріт за передній край за потреби.

Ще одна сфера призначення – тодішня альтернатива бетонним блокам на блок-постах. Крім цього, подібні конструкції могли перекривати вузькі проходи в траншеях або ровах. В тій самій мірі їх зручно застосовувати в міській забудові, каменистих чи заледенілих грунтах, де неможливо буде вбити кілок, щоб закріпити колючку чи МЗП.

Колючий дріт можна використовувати для заміни МЗП. Мова йде, наприклад, про встановлення дроту «внакид» перед переднім краєм оборони. Інженерам з настанов пропонувалося повзком розмотувати котушки колючки по землі. В ідеальному варіанті колючий дріт радили з’єднувати звичайним в окремих місцях, а також кріпити до землі кілками.

Причому, накинуте таким чином загородження можна було б, наприклад, підняти за допомогою рогачок, і воно перетворювалося б на подобу паркану.

В придатних для цього умовах, військовим пропонувалось встановлювати дротяні сильця і петлі, а також «спотикач». Всі ці види загороджень, по суті, є сітками з колючки, які встановлені на кілочках довжиною 30-40 см. Так, в сильцях чи петлі легше заплутатись, й легше зробити стандартний спотикач.

Варіацією такого спотикача є також американський «стопозаплутувач». Це тонкий дріт на низьких кілках. Його задача – завадити ворогові підповзти до основної лінії загороджень.

Хоча стопозаплутувач здається простим, але західний досвід встановлення дротяних загорож опирався на більш ресурсозатратні технології. Наприклад, аби полегшити монтаж колючки, ще з часів Першої світової використовували спеціальні металеві заготовки, так звані «закручені кілки», замість звичайних.

Спеціальні вушка на них дозволяли легко кріпити дріт, окрім цього, протягнувши через вушка важіль, такі кілки можна було безшумно вкрутити в землю. В умовах роботи за переднім краєм, такий винахід був незамінним. Простішою версією такого кілка був у-подібний кілок, в якому замість вушок були вирізані спеціальні пази.

Проте той факт, що всі ці елементи інженерної науки ще вчора не були дуже широко поширені, зовсім не означає, що завтра вони не стануть значною частиною нашої інженерної практики.

Українська військова наука береже згадки про них на випадок, якщо вони знову стануть актуальні, адже знання це сила, здатна зупинити будь-який наступ ворога. А знання і моток колючого дроту спроможні творити справжні дива.