Контрнаступ, що мав закінчити війну

Історичний досвід останніх десятиліть демонструє, що будь-яка повномасштабна війна з залученням сотень тисяч солдатів певним чином нагадує Першу Світову війну. Показовим є досвід Франції, яка в 1914-у році стикнулась з сильнішим за себе ворогом і пройшла складний шлях від ілюзії швидкої перемоги до виснажливої позиційної бійні. Всупереч довоєнним планам, Велика війна виявилась довгою і нелюдськи важкою, тому не дивно, що її битви виглядають як епізоди військового божевілля. Попри це, після перемоги на Марні та стабілізації фронту, французьке командування розробило операцію, яка мала розгромити німецькі війська, повернути довоєнні кордони і закінчити війну. Подальші події увійшли в історію як Друга битва за Шампань, початок якої став найбільш кривавим днем Франції у всій війні.

Початок Першої Світової війни

Велика війна почалась для Франції невдало. У ході лобового зіткнення з німецькою армією в Битві за кордони, яка відбулась в 20-х числах серпня 1914, армія Франції була розбита на всіх напрямках і відступала. Французьке верховне командування було змушене нашвидкоруч створювати план стабілізації фронту та оборони столиці.

Військова доктрина Франції напередодні Першої світової увійшла в історію як Offensive à outrance або «Тотальний наступ». Піхоту вчили стрімко атакувати ворога в глибоко ешелонованих порядках для переходу в штиковий бій. Під впливом культу наступу розроблялась і вся система озброєння французької армії. Так, основним вогневим засобом вважалась 75-мм польова гармата, яка мала прикривати атакуючі порядки піхоти швидким вогнем. Довгий час французьке командування ігнорувало роль великих калібрів в майбутній війні і перешкоджало розробці сучасних зразків озброєння. Дійшло до того, що 155-мм гаубиця з'явилась у військах лише тому, що її розробник пообіцяв досягти того ж рівня швидкострільності, що і у калібрі 75-мм. Так, французька армія отримала унікальну в світі Rimailho Model 1904TR, яка була здатна робити 15 пострілів на хвилину з максимальною дальністю в 6 км.

На початку війни французька піхотна дивізія мала: 36 польових 75-мм гармат Mle 1897 і 24 кулемети. Німецька піхотна дивізія мала значно більше артилерії: 54 польових 77-мм гармати та 18 гаубиць калібру 105 мм. Німеччина мала значний й парк артилерії великих калібрів:
1710 150 мм гаубиць, 304 210 мм мінометів, які були включені до складу корпусної артилерії. Також в наявності була значна кількість облогової артилерії калібру більше 300 мм. На противагу цьому, Франція мала лише 104 одиниці 155 мм гармат. Але це не заважало французькій стороні розраховувати на перемогу саме в наступі.

Варто визнати, що на озброєння сторін значно впливала економіка, адже Франції після втрати металургійних басейнів Ельзасу і Лотарингії доводилось експортувати метал. Через це, послаблена екомінка не могла забезпечувати рівень озброєння своєї армії на рівні німецької. Досвід перших битв змусить Францію нарощувати кількість великих калібрів вже не рахуючись з ціною виробництва.

Апофеозом французького культу наступу став План XVII, з яким Франція вступила у війну. Він передбачав розгортання на німецькому кордоні 5-и армій з подальшим переходом в наступ по всій лінії з напрямом головного удару в Лотарингії. Цим планом французи підіграли німцям, які очікували французький наступ саме там, де він відбувся. Результатом системних прорахунків стала жахлива поразка в перший місяць війни. Операції початкового етапу Великої війни стали найбільш медійними і блискуче описані в книзі Барбари Такман «Серпневі гармати», але нас цікавлять подальші події.

На диво, несподівані невдачі не зломили волю суспільства. Незважаючи на шок, переможна ейфорія перших днів змінилась не розпачем, а ще більшим запитом на реванш - армія отримала підтримку всіх верств і новий потік добровольців. Авторитет військового керівництва також був на висоті, оскільки саме від нього зараз залежало існування держави.

З 24 серпня по 5 вересня 1914 року французька армія здійснила важку і комплексну операцію зі стабілізації лінії фронту. У військовій науці відступ вважається найбільш складним маневром, адже здійснюється за максимально несприятливих умов. Незважаючи на це, французьким військам вдалось закріпитись на всій лінії фронту від Вердена до швейцарського кордону і твердо стати в оборону. На півночі, в ході важких маневрів, вдалось вивести 5-ту французьку армію з-під удару трьох німецьких. Незважаючи на великі просування німців і великі територіальні втрати, французам вдалось уникнути оточень і зберегти боєздатні дивізії для контратаки.

«Потім шляхетна твердість французької армії, яка вміла стати вище поразок і досконалих помилок, що билася так, нібито вона йшла за Наполеоном у дні його слави! Криваві поразки вздовж усього фронту, вісім переходів углиб країни під час відступу, - явно помилка в розрахунку, - і ніколи жодного докору, жодної скарги, жодної фрази на кшталт: «Nous sommes trahis!» [Нас зрадили!] Франція твердо вирішила перемогти або померти, переконана в тому, що їй дано право вибору такої альтернативи»
//Вінстон Черчілль, «Світова криза»//...

Успіхи та невдачі французької армії нерозривно пов'язані з фігурою генерала Жозефа Жоффра, якого напередодні війни було призначено Головнокомандувачем. У минулому він зробив стрімку кар'єру в колоніях, десятки років служив в інженерних військах і мав славу завойовника Тімбукту і десятки років. Саме Жоффр був одним з головних ідеологів провального Плану XVII, і саме на ньому, більшою мірою, лежить відповідальність за перші поразки армії, які мали такі важкі наслідки. Втім, Жоффру належить й заслуга того, що французькій армії вдалось уникнути катастрофи при відступі, і саме Жоффр розробив план оборони столиці.

Сприйняття фігури Головнокомандувача у Франції з часом змінювалось: в очах суспільства він встиг побути і героєм-рятівником нації, і м'ясником-самодуром. В роки війни преса малювала його добрим і привітним дядьком з вусами, батьком всіх солдат. Поза публікою він був прихильником авторитарних і жорстких методів управління. У сучасників був настільки різний досвід взаємодії з Жоффром, що в післявоєнній літературі його змальовують максимально різною людиною, залежно від ставлення авторів.

Жоффр був прихильником директивних методів управління і постійно особисто втручався в хід операцій. Після Битви за Кордони Жоффр провів масові звільнення з армії близько 50 генералів, яких він вважав відповідальними за невдачі. Серед них був командир 5-ї армії генерал Ланрезак, який був усунений з посади за відмову виконувати накази стосовно локальних маневрів і контрударів. 2 вересня Головнокомандувач видав спеціальне розпорядження, яке посилювало відповідальність за дезертирство, невиконання наказів і непослух начальству аж до смертної кари. Головним чином, вона стосувалася саме солдатів. Смертна кара вже давно існувала у Франції, але тепер стала одним з мотиваторів для армії, але наслідки цього наказу стануть очевидними ще не скоро.

В вересні 1914 Жоффр взяв особисту відповідальність за операції на всіх напрямках - він особисто їздив у війська, проводив наради і прагнув особисто розібратись в якому стані знаходиться кожна з армій в цей момент. Щоб всюди встигати, Жоффр навіть призначив своїм водієм гонщика-чемпіона Жоржа Було (у ті дні до армії пішло багато відомих спортсменів Франції). Головнокомандувач майже не бачив сну і в своїх мемуарах написав: «Це були найважчі дні мого життя».

Перший французький наступ

Франція мала на 40% менше населення, ніж її ворог - 40 мільйонів проти 67, і, в аналогічній пропорції, менший мобілізаційний потенціал. Німеччина планомірно нарощувала свою армію і мобрезерв для війни світового масштабу. На 1914 рік Берлін міг виставити 800 тисяч солдат кадрової армії та 3 млн солдат резерву, яких було мобілізовано впродовж перших 2 тижнів війни. І тут треба віддати належне - попри значне відставання у кількості населення, Франція забезпечила паритетну кількість солдатів. Це стало можливим завдяки ефективній системі військового призову. У довоєнній Франції кожен громадянин з 20 років призивався в армію на 2 роки, 11 років знаходився в резерві, після чого два терміни по 7 років перебував в Територіальній армії (Armée territoriale) та Територіальному резерві. На 1914 рік в розпорядженні французького командування було 880 тисяч кадрових військових, а також 3 млн резервістів.

Проте Франція не могла собі дозволити залучати резервістів до бойових дій такою ж мірою, що і Німеччина. Бракувало як досвіду бійців, так і зброї. Тому з початком війни основні сухопутні армії Франції сумарно були підсилені до 1,9 млн людей. 800 тисяч були розміщені в гарнізонах фортець і 940 тисяч відправлені на охорону тилу та у Територіальні війська. Французькі територіали не відрізнялись виправкою, більшість мала підірване здоров'я, не мали важкого озброєння. Проте в найважчі часи саме з них сформували резерв для оборони Парижа. Загалом, великий пул резерву дозволив Франції в найбільш драматичні дні вересня 1914 сформувати нові дивізії і ударити ними в розрив між німецькими арміями на паризькому напрямку. Так відбулось «Диво на Марні».

Французький наступ розпочався 6 вересня на широкому фронті і впродовж тижня французька армія у важких боях здобула перемогу під Парижем. Тепер німецька армія відступала, і перед нею висіла загроза розгрому. Крім військового значення, Битва на Марні мала і величезний моральний ефект - Франція відчула дух перемоги.

Враховуючи велику кількість полонених, трофеїв та звільненої території, Жоффр побачив в цьому шанс повністю розбити німецькі війська. 14 вересня французька армія розпочала великий наступ на річці Ена. Головнокомандувач вважав, що основні німецькі сили відступають до кордону і він має перед собою лише ар'єргарди, тому знову віддав наказ про рішучу атаку. Битва тривала всього два дні і повторила найгірший досвід масової загибелі французької піхоти в плотних шикуваннях. Зрозумівши, що він має справу з найсильнішими німецькими частинами, Жоффр припинив атаки, але не зупинив генеральний наступ - лише трансформував його задум. Жоффр спробував реалізувати фланговий обхід по північним територіям, які фактично не знаходились ні під чиїм оперативним контролем. Ця кампанія увійшла в історію як «Біг до моря». Задум був той самий - розбити крайній правий фланг німців, обвалити німецький фронт і вийти знову на кордони. Спроба флангового обходу вилилась в серію зустрічних битв, в яких обидві сторони не мали успіху. Передова дійшла до Ла Маншу.

Цей період був для обох сторін характерний жахливою кризою матеріальних ресурсів. Начальник німецького генштабу Еріх фон Фалкенхайн в своїх мемуарах констатував:

Уже з'являлися грізні ознаки нестачі снарядів. Щоправда, німецька армія виступила в похід добре забезпеченою, згідно з поглядами, які тоді існували. Однак витрата у багато разів перевищила припущення мирного часу, і вона постійно зростала, незважаючи на суворі заходи проти марнотратного витрачання патронів.

Проте, якщо металургійний гігант Європи був в силах планомірно збільшити обсяг виробництва всього необхідного для армії, то у Франції вичерпання боєприпасів досягло масштабів катастрофи. Лише за перший місяць війни французи вичерпали половину довоєнного запасу 75-мм снарядів і втратили величезну кількість самих гармат. Щоб хоч якось вижити в цих умовах, французька армія перейшла до таких радикальних кроків як зняття з консервації гармат, які були на десятки років старші за своїх операторів, і масове застосування на полях битв гармат, знятих з кораблів. На передовій почали з'являтись саморобні окопні бомбомети і, навіть, справжні балісти як в Середньовіччя.

Одним з наслідків снарядного голоду стала зміна підходів до проведення операцій. Війна дуже сильно змінилась, домінування на полі бою артилерії та кулеметів змусили обидві армії закопуватись глибоко в землю там, де їх заставав бій. В результаті, щоб проводити наступ, французька армія була змушена тривалий час накопичувати мінімально необхідну кількість снарядів і вести довгу артпідготовку для руйнування укріплень. Зі снарядами було настільки погано, що для наступу в ході «Бігу до моря» боєприпаси для атакуючих військ вилучались з запасів тих дивізій, ділянки яких були відносно спокійні, лишаючи їх ні з чим. Німці розуміли, що в умовах такого голоду, накопичення боєприпасів у французів свідчило про їх намір наступати. Перший удар зазвичай знищував підрозділи на першій лінії, однак за цей час на ділянку загрози вже стягувались резерви. Оскільки у обох сторін були проблеми зі снарядами, але вдосталь резервів, останні прибували на фронт швидше, ніж супротивнику вдавалось його прорвати. Так у Великій війні виник позиційний тупік.

Новий етап війни

В 1915 році Німеччина, не досягши рішучої перемоги над Францією, перейшла до війни на виснаження і змістила основну увагу на Східний фронт. Австро-угорська армія зазнала важкої поразки в Галичині, але безплідний наступ російської армії на Карпати призвів до такої кількості втрат в її людях і матеріальних засобах, що начальник німецького генерального штабу Фалкенхайн побачив можливість досягти стратегічних результатів, ударивши саме по росіянам. Франція вирішила скористатись цим перенаправленням сил і реалізувати свій контрнаступ в повній мірі.

Про настрої в головах на початку 1915 року найкраще всього написав полковник Паскаль Люка в книзі «Еволюція тактичних ідей Франції і Німеччини в 1914-1918»:

Французи вступили у війну з думкою, що вона скоро закінчиться. Пройшло 4 місяці, а перемоги не було. Настала зима і вони перенесли всі свої надії на весну 1915, ні в якому разі не допускаючи, що війна може затягнутись на кілька років. Замість того, щоб зберегти свої сили для затяжної війни, французи тільки і думали як покінчити з війною, при цьому не переставаючи вірити в силу наступу. Весь цей стан в умах протікав на фоні інстинктивної відрази військ до земляних робіт. Лише ті частини, які відчували на собі часткові ворожі атаки (головним чином в Аргонському лісі), оцінили вигоди оборонних позицій.

Знаходячись перед окопаним противником, французькі війська так само інстинктивно заривались в землю, проте дуже часто французькі фортифікації були хаотичні і непродумані. Укріплення переднього краю у французів були на совісті кожної окремої дивізії, що тримала ділянку. В той же час німці одразу підійшли до питання системно і організовано - спорудження фортифікацій на фронті було організовано Генеральним штабом і підкорялось загальному стратегічному баченню. Навесні 1915 року вони вже мали потужно укріплену монолітну лінію фронту. Німці мали лише одну лінію оборони, але вона складалась з трьох ліній траншей, поєднаних ходами сполучення і захищених колючим дротом, які разом забезпечували глибину оборони на 4-6 км. Крім цього з певним інтервалом створювались вузли оборони, які часто бетонувались.

Німецькі оборонні споруди, наскільки я міг і вивчити, загалом, мають такий вигляд:

Перша смуга оборони, яка тягнеться суцільно вздовж усього фронту і складається з двох або трьох ліній окопів, пов'язаних між собою численними ходами; лінії окопів відстоять на 100-300 метрів одна від одної; кожну лінію часто постачають зі своїми дротяними загородженнями.

Вузли опору, розділені проміжками в 800-1500 метрів, взаємно фланкують один одного: проміжки обороняються здебільшого особливими зімкнутими укріпленнями.

Друга смуга оборони. Ця смуга не завжди складається із суцільних ліній.
//Андре Лаффарг, «Атака в теперішній період війни. Враження і думки командира роти» (1915)//

Поступово впродовж війни німецька фортифікація і оборонна тактика буде тільки еволюціонувати і досягне небачених стандартів навіть для багатьох сучасних армій .

Парадокс, але окупанти і загарбники взялись за питання оборони більш відповідально, ніж захисники.

Французьке командування розраховувало прорвати німецький фронт доки ті не встигнуть завершити будівництво Другої лінії оборони. Конкурентною перевагою Франції була чисельність: проти 2.8 млн солдат Антанти на фронті Німеччина залишила 1.9 млн.

Спроби французької армії здолати німецьку оборону почались восени 1914 року і тривали неперервно з інтервалами на снарядне голодання. Оборонні дії були для французької армії тимчасовим явищем - вона або наступала, або готувалась дл наступу. Крім масштабних операцій, французи постійно здійснювали локальні атаки з метою виграти тактично важливі рубежі, що закінчувались красивими доповідями. В 1915 році через піхотні штурми пройшли майже всі дивізії, в тому числі територіальні. У своїй книзі «Témoins» французький ветеран Жан-Нортон Крю з сарказмом підсумував: «Якби всі підрозділи виконували всі накази від вищого керівництва, вся французька армія закінчилась би ще навесні 1915».

В березні 1915 безплідно закінчилась перша масштабна наступальна операція Франції в Шампані (т. зв. «Перша битва за Шампань»), після якої французи вирішили нарешті взяти оперативну паузу.

Болісний і кривавий досвід цих штурмів змусив переглянути існуючі тактики та статути. Якщо в Першій битві на Ені (ці божевільні назви Першої світової) французька піхота атакувала німецькі окопи а плотних шикуваннях як при Наполеоні, то поступово французи дійшли до необхідності робити стрілецькі порядки більше рідкими. Принцип ешелонованого наступу зберігався, але тепер батальйони другого і третього ешелону не шикувались в тилу в піхотні квадрати, а накопичувались в траншеях. Так французька тактика еволюціонувала в атаку хвилями. Наступаючі війська ділились на три ударні хвилі і вводились в бій поступово, кожна з хвиль мала розвивати успіхи першої до моменту захоплення німецької третьої лінії та артилерійських позицій. Захоплення саме третьої лінії було головною ціллю кожного великого наступу, але найчастіше артилерія з тодішньою дальністю стрільби і засобами коригування була нездатна її подавити. Саме тому в історії Західного фронту великі наступальні операції закінчувались найчастіше на третій лінії з просуванням на 3-4 км перед нею.

Реалії війни змусили обидві армії адаптуватись до нових умов. І французи, і німці стикнулись з необхідністю посилити вогневу міць піхоти, тому на полі бою почали у великих кількостях з'являтись ручні гранати, міномети, ручні кулемети. В тому ж 1915 році німецька армія вперше застосувала на фронті ручні ранцеві вогнемети.

Довгий час французька армія мала частиною уніформи знамениті червоні штані як данину військовим традиціям, ігноруючи досвід нових військових конфліктів та необхідність маскуватись на полі бою. Тепер, коли стало необхідно воювати в бруді і снігу, з болем в серці французи відмовились від цього елементу одягу. На початку року французька армія здійснила перехід на нову уніформу, але і тут французи проявили себе. На думку командування, солдат слід було маскувати не на фоні землі чи зелені, а на фоні неба, бо німецькі піхотинці мали б дивитись зі своїх траншей на наступаючих французів знизу вгору. Колір нових мундирів так і називався - Блакитний горизонт. В книжках ветеранів часто згадується їх паршива якість.

Знамениті шоломи Адріана поступили в армію тільки восени 1915, більш ніж через рік після початку війни.

Снарядам і кулям все одно на колір форми, але як мінімум одній людині червоні штані прямо коштували життя. 33-річний Люсьєн Берсо був мобілізований в 60-й піхотний полк і так сталось, що для нього на складі червоних статутних штанів не знайшлось, і йому довелось ходити в випадкових білих. Берсо провоював кілька місяців восени і взимку і дуже потерпав від холоду, але штанів за півроку для нього так і не знайшли. В один момент його полк поніс великі втрати в постійних невдалих штурмах і був відведений на відновнення. Під час однієї з перевірок Берсо отримав зауваження за нестатутну форму одягу і отримав наказ перевдягнутись в штани, зняті з вбитого солдата. Берсо відмовився і був показово засуджений на смерть за прискореною процедурою військового судочинства. 13 лютого 1915 Берсо розстріляли перед строєм побратимів. Двох друзів, які намагались заступитись за нього перед офіцерами, засудили до каторги в Алжирі і вони теж не пережили війну. Темна іронія долі - нова форма поступила у війська через лічені дні після страти. Історія Люсьєна Берсо лягла в основу фільму "Штани" (Le Pantalon, 1997).

Схожі випадки були для французької армії частими. В лютому 1915 після серії провальних штурмів в 336 піхотному полку за "боягузтво перед обличчям противника" засудили до страти більше 30 солдат, але після перегляду справи під розстріл віддали чотирьох капралів. В 298 полку після невдалого бою за село Вінгре в схожих обставинах було розстріляно 6 солдат, які увійшли в історію як "мученики Вінгре".

Керованість військ для участі в постійних штурмах у французькій армії досягалась авторитарними методами.

Саме в цей час французьких солдат преса і література почала називати словом Poilu ("полю"), що буквально означає "волохатий". В такому вигляді солдати зазвичай повертались з позицій, де крім ворога їх намагалась вбити погода, антисанітарія і щури.

"Я думав, що пекло це вогонь, але виявилось, що пекло це вода". Анрі Барбюс, "Вогонь".

Найгіршим відкриттям війни стала хімічна зброя. 22 квітня 1915 року німці атакували французькі позиції під Іпром хмарою отруйних газів, після чого просунулись на 3 км, вбивши сумарно більше 2000 солдат. Через якийсь час французька армія адаптується і теж отримає на озброєння отруйні гази. Людей як щурів стануть палити вогнем і травити в промислових масштабах хімією.

Двома найбільшими проблемами французької армії була артилерія - своя і німецька.

Франція досі знаходилась в стані постійного снарядного голоду, промисловість не встигала відновлювати втрати, застосування гармат, знятих з кораблів і музеїв, не вирішувало проблеми. Гірше всього, Франція втратила свій основний металургійний басейн Брійо на кордоні з Лотарингією, тому не могла впоратись з потребами своєї армії самостійно і все частіше була змушена купувати стратегічні ресурси в США, гроші на які були кредитні. Внутрішнє виробництво у Франції перебувало в хаосі і з великими зусиллями ставало на військові рейки.

14 березня 1915 року. Військова комісія сенату знову дуже роздратована проти Мільєрана. Делегати, призначені нею для огляду військових заводів, усюди знайшли страшний безлад. Загалом перероблено тільки двадцять шість тисяч рушниць, а нові ще не виробляються. Замовлені п'ятсот гармат 75-міліметрового калібру, про які говорив Мільєран, ще не готові. Фрейсіне скаржиться, що міністр не вміє зломити силу інерції канцелярій свого міністерства.
[...]
2 травня 1915 року. Як заявляє комісія, вона констатувала, що на початку воєнних дій у нас було менш як три мільйони гвинтівок для піхоти зразка 1886 р., тобто найнеобхідніший мінімум навіть для короткочасної кампанії. З початку серпня пропало понад сімсот тисяч гвинтівок, на восьмому місяці війни не було випущено з виробництва жодної гвинтівки, обмежилися тільки переробкою рушниць зразка 1874 р., притому в невеликій кількості. Не було активного і методичного керівництва військовими заводами, до приватної промисловості звернулися пізно, причому заходи, вжиті військовим управлінням, виявилися недостатніми. Що стосується польової артилерії, комісія вважає становище ще більш тривожним і загрозливим безпосередньою небезпекою. На початку війни у нас було 4700 гармат 75-міліметрового калібру. Цього вистачало тільки на те, щоб дати кожному регулярному армійському корпусу по 30 батарей, або 120 гармат, крім артилерії для окремих дивізій. 17 березня Шарль Ембер вказував у своїй доповіді, що 447 гармат пропали в боях і 122 вибухнули. Відтоді перша з цих цифр ще значно зросла. Що стосується вибухів гармат, то Думер стверджує, що таких випадків було щонайменше п'ятсот. Безумовно, необхідне було інтенсивне виробництво нових гармат. Але досягнуті результати нижчі за рівень наших потреб. Завод у Бурже, єдиний державний завод, що виробляє стовбури для знарядь, з великими труднощами дійшов у березні до випуску двадцяти чотирьох стовбурів на тиждень, наразі він повинен давати тридцять шість, але і це ще дуже низька цифра. Військове управління, як видно, і тут не використовує приватної промисловості. Становище з важкою артилерією не більш втішне. Замовлені на початку 1913 р. гармати 105-міліметрового калібру надходили дуже повільно перед оголошенням війни і після нього. До того ж із сорока восьми отриманих і використаних гармат вісімнадцять вибухнули.
//Раймон Пуанкаре, «На службі Франції».//

В цей же час заводи Англії так само були завалені замовленнями, оскільки вперше в історії Альбіон озброював таку кількість військ. Як і Франція, Англія також потерпала від снарядного голоду. В цей час Росія, чия армія несла страшні втрати, постійно бомбардувала і Англію, і Францію, проханнями про допомогу озброєнням, хоча вони ледве могли допомогти самі собі. Промисловість США, до якої почали звертатись із замовленнями все частіше, ставала головною надією всієї Антанти.

Саме дефіцит снарядів і проблеми застосування артилерії були головною причиною, що стримувала французів в їх наступальних планах. Швидкість накопичення снарядів і необхідної кількості стволів на кілометр фронту визначала дати початку операцій.

Між тим, домінування німецької артилерії на полі бою було повним і абсолютним.

9 травня 1915 року французька армія за підтримки британської розпочала масштабну наступальну операцію на півночі країни, відому як Друга битва за Артуа. Замисел полягав в прориві фронту на вузькій ділянці в 25 км, ліквідації німецького виступу та нанесенні максимальних втрат. Підготовка до операції тривала кілька місяців, французи забезпечили двократну перевагу в чисельності на ділянці прориву, запаслись боєприпасами і здійснили підземні підриви першої лінії німецьких траншей. В перші два дні французи мали успіх - перша лінія траншей була взята повністю, друга частково, захоплено кілька тисяч полонених. Найкраще в цій атаці проявив себе 33-й корпус під командуванням генерала Петена, що досяг найбільшого просування - 4.5 км. Втім, позиції артилерії не були взяті, а резерви, які французи підготували для розвитку успіху, через брак координації між підрозділами не підійшли вчасно для розвитку атаки. В результаті, німці стягнули свої резерви і атаками з флангів ліквідували прорив. Битва тривала більше 5 тижнів, за які Антанта використала більше 2 мільйонів снарядів, але не досягла жодного успіху, втративши більше 130 тисяч людей.

Після битви за Артуа, один з її учасників капітан Андре Лаффарг написав книгу "Атака в теперішній час. Враження і думки командира роти", в якій проаналізував можливість прориву німецької оборони. Лаффарг висунув концепцію створення штурмових військ, адже не кожні війська на його думку придатні для штурмів. Лаффарг описує організацію німецької оборони та пропонує свої пропозиції покращення атаки хвилями, боротьби з опорними пунктами та артилерією противника. Лаффарг часто апелює до досвіду власних штурмів та підкреслює деякі важливі аспекти психології бою.

Мануал Лаффарга до найменших дрібниць розкриває саму анатомію атак людськими хвилями. Крім того, що ця книга написана з науковою метою, вона є водночас дуже жорстоким свідоцтвом про реалії Першої світової.

Не всі ідеї Лаффарга знайшли застосування у французькій армії - принципово тактика французької піхоти не змінилась і в 1918. Але його книга стала дуже популярною у всіх воюючих арміях і настільним підручником для багатьох офіцерів - пізніше французи зі здивуванням знаходили її переклад в захоплених німецьких бліндажах.

В 1915 році німецька армія почала експериментувати зі створенням штурмових підрозділів на базі саперних батальйонів. З часом німецькі штурмові війська значно вплинуть на хід багатьох кампаній. Франція ж не стала створювати штурмові підрозділи - максимум що у французькій армії з'явилась градація дивізій на ті, що здатні вести і наступ, і оборону, і ті, що здатні лише тримати статичний фронт.

Новий наступ

Літо 1915 стало для Франції своєрідним моральним рубежем у війні. Після серії невдач на фронті всі почали помічати те, що відмовлялись помічати в часи Битви на Марні і в часи, коли ментально жили перемогою в ній. Як розходяться обіцянки військово-політичного керівництва з реальністю, наскільки почав віддалятись фронт від тилу і наскільки туманні перспективи війни.

Дії тепер, на жаль, усюди паралізовані, і розчарування, мабуть, посилюється ще тим, що часом ми занадто багато говорили. Заявляли, що ми прорвемо фронт ворога. Упевненості в цьому не було. Говорили, що війна закінчиться в червні, а вона ще далека від кінця. Тут складали дифірамбічні зведення про місцеві бої, видавали останні за тріумфи, ще вчора з'явилося офіційне повідомлення про заняття нами «лабіринту», - це був бюлетень перемоги. Весь цей галас створював у громадській думці надії, яким не судилося здійснитися, і можливо, що країна, розчарувавшись у своїх ілюзіях, частково втратить терпіння і стійкість, які їй необхідні. Наш обов'язок підтримувати її енергію і бадьорість. Щоб мати успіх у цьому, ми повинні мати можливість сказати, що головнокомандувач перебуває в контакті зі своїми підлеглими, що він не ізольований, що, перш ніж ухвалити рішення, він запитує думку інших командувачів. //Раймон Пуанкаре, «На службі Франції»//

Влітку 1915 французькі війська були поділені на три групи армій: Північна (генерал Фош), Центральна (генерал Кастельно) і Східну (генерал Дюбайль). Цей крок був прийнятий під тиском уряду. З одного боку він покращував керованість військ, з іншого - обмежував мікроклнтроль верховного командування за ходом операцій та зменшував вплив однієї особи на критичні для війни рішення - відтепер всі важливі питання мали вирішуватись за участю цих трьох командирів.

Глобально для Антанти ситуація була напруженою: на сході потерпала і втрачала території Росія, по якій прийшовся головний удар Центральних держав; йшли запеклі бої в Сербії і в Дарданеллах; у війну вступила Італія. Військово-політичне керівництво Франції вирішило, що прийшов час для вирішального наступу, якого стільки чекали.

Втім, не всі посадові особи в Антанті вважали, що наступ потрібен. Наприклад, про це прямо казав президенту Пуанкаре британський військовий міністр Герберт Кітченер:

Генерал Жоффр і сер Джон Френч заявляли мені в листопаді [1914], що збираються відкинути німців до Німеччини, такі ж запевнення я отримав від них у грудні, березні та травні. Що вони зробили насправді? Наступи коштують дуже дорого і не ведуть до жодного результату. Краще буде щадити наші контингенти, особливо якщо нас чекає одного прекрасного дня грандіозна атака німців.

На 17 вересня 1915 кількість вбитих французів сягнула 12 777 офіцерів та 458 573 солдат; число зниклих безвісти - 5898 офіцерів і 349632 солдат; число поранених — 22 283 офіцери та 765 312 солдатів. 272 тисячі полонених французів знаходились в німецькому полоні, 64 тисячі німців у французькому. Значна частина цих втрат припала на першу половину саме 1915 року в спробах прощупати німецьку оборону. Франція вже заплатила високу ціну і вже не могла просто так здати назад.

Остаточний великий наступ був спланований і мав відбутись в кінці вересня. Незважаючи на минулі невдачі, у всіх причетних до планування нового наступу були великі очікування від його результатів, адже цього разу мала бути задіяна рекордна для Франції кількість ресурсів.

Французьке командування проаналізувало досвід битви за Артуа і дійшло висновку, що прорив можливий лише на широкій ділянці фронту, для якої німцям буде важко підготувати стільки резервів. Головним завданням нового Контрнаступу було здійснити великий стратегічний прорив фронту з подальшим звільненням національних територій. Місцем головного удару була обрана Шампань, місцевість в якій була переважно рівнинна. Головна роль в наступі відводилась групі армій "Центр" генерала Кастельно, а саме двом його арміям - Другій (Петен) і Четвертій (Лангль де Карі). На флангах мали здійснити допоміжний наступ Третя і П'ята армії. На півночі країни в районі Артуа-Лоос мав бути нанесений допоміжний удар спільно з британцями. Також допоміжний удар в районі Діксмюде біля Ла-Маншу мали нанести бельгійці. Таким чином, для сковування німецьких резервів в дію мав бути приведений майже весь фронт.

Кастельно і його генерали, головним чином Лангль де Карі і Петен (що отримав підвищення за Артуа) були одностайні в думці, що успіх буде визначений в перші дні наступу - чи будуть захоплені траншеї третьої лінії та артилерійські позиції до вступу в бій німецьких резервів.

Підготовка до операції велась 2.5 місяці. За рахунок економії боєприпасів і збільшенню виробництва було створено запас в 6.3 млн снарядів. Однією з підстав для успіху запланованого наступу французьке командування вважало велику кількість хімічних боєприпасів вже французького виробництва, приготованих для операції.

Підготовка французького наступу не була для німців несподіванкою. Транспортування і розміщення такої кількості одних лише снарядів потребувала величезну кількість потягів, машин, тяглових тварин та складських приміщень. Підготовка такого циклопічного масштабу була завчасно помічена німцями і Фалкенхайн, всупереч прогнозам французьких командирів, зміг підготувати резерв і запасні укріплені позиції в додаток до вже існуючих. Основний напрямок удару був завчасно вскритий німцями оскільки французька артилерія розпочала пристрілку за кілька днів до часу Х.

Французький наступ розпочався 22 вересня з жахливого артобстрілу, який тривав три з половиною доби без перестанку. За цей час французи випустили до 3 мільйонів снарядів вглиб всієї німецької оборони. Втім, через погіршення погодних умов вогонь далекобійних гармат калібрів 155 і вище по другій лінії траншей і на подавлення німецької артилерії виявився неефективним.

О 9:15 ранку 25 серпня Друга і Четверта французькі армії перейшли в атаку. Французи мали 18 дивізій в першому ешелоні і 8 в другому. Піхотні корпуси мали дві дивізії в першій і одну дивізію в другій лінії, яка розташовувалась в 700-800 м за першою. Піхотні дивізії першого ешелону атакували, маючи три полки попереду та один у резерві; батальйони — трьома людськими хвилями, що йшли одна за одною на відстані до 50 м.

Атака першої лінії траншей була успішною. Її фортифікації були знищені, а захисники, що пережили апокаліптичний артобстріл, зі зрозумілих причин були подавлені морально і масово здавались в полон. В перший день наступу було взято більше 20 тисяч полонених.

Цей успіх давав надію, але в ході цього удару бойовий порядок багатьох дивізій був порушений, хвилі злились в одну, підрозділи в хаосі бою виявились перемішані один з одним в погано керовану масу. Наступного дня продовжився штурм другої лінії, який зазнав невдачі, оскільки та майже не зазнала ушкоджень від обстрілів. Резерви французів, що вводились в прорив, потрапляли під загороджувальний вогонь німецької артилерії. В цей же час німці стягували до місця прориву нові дивізії.

На сьогодні встановлено, що день 25 вересня 1915 року став найкривавішим днем Франції за весь час війни - в цей день на всіх фронтах загинуло 23 000 солдат.

Неперервні штурми другої лінії "у що б це не стало" продовжувались до 29 вересня. В деяких місцях французам вдавалось увірватись в траншеї другої лінії, але їх щоразу відбивали німецькі контратаки. Наступальна операція французької армії фактично перетворилась у зустрічний бій з новоприбулими німецькими дивізіями.

Одночасно з цим свій наступ вели британці на своєму напрямку. Він детально розібраний сером Ліделл-Гартом в главі "Небажана битва". Досвід британської армії у Великій війні також був повним військового божевілля.

На левом же фланге случилась неудача: в некоторых местах ветер гнал отравляющие вещества назад, и этим срывалось наступление. Во 2-й дивизии Хорна офицер, ведавший пуском газа на фронте 6-й бригады, отказался взять на себя ответственность и открыть баллоны. Когда об этом донесли в штаб дивизии, Хорн ответил приказом «программа должна быть выполнена, каковы бы ни были условия погоды…». В результате этой глупости много пехотных частей было отравлено своими же газами. //Бэзил Лиделл-Гарт, "Правда о Первой мировой"//

На прохання генерала Кастельно Жоффр дозволив взяти оперативну паузу для реорганізації військ. За кілька днів французи замінили особливо постраждалі дивізії на свіжіші і поповнили резерви боєприпасів. 4 жовтня розпочалась ще одна апокаліптична артпідготовка, що тривала два з половиною дні, за якою послідували нові штурми німецької другої лінії траншей. За час паузи німці посилили напрямок в 1.5 разів, тому друга фаза наступу теж зазнала невдачі. 7 жовтня, розуміючи безперспективність штурмів, Жоффр наказав припинити наступальні дії.

Втім, бої в Шампані за відновлення лінії фронту продовжувались ще більше місяця.

Друга битва за Шампань обійшлась Франції в 145 тисяч санітарних втрат проти 100 тисяч німецьких. Стратегічних результатів не було досягнуто жодних.

Наслідки

Для Франції поразка в Другій битві за Шампань була дуже важким ударом. Обіцянки скорої перемоги пішли прахом, авторитет уряду і військового керівництва серйозно захитався. В уряді та міністерствах почали формуватись фракції, які мали різні підходи до питань війни, просували "своїх" генералів та топили конкурентів на фоні поразок. Почалась тиха, але поступова кампанія проти головнокомандувача Жоффра, не так давно рятівника країни в Битві на Марні, чия репутація була підірвана безрезультатними боями.

Найгіршим було те, що в спробах контрнаступу Франція втратила сотні тисяч мотивованих солдат, які стримували перші удари 1914-го. Більшість дивізій вже оновили свій первинний склад, деякі не по одному разу. Вперше встало питання перспективи поповнень військ якщо війна продовжиться в такому темпі. В листопаді 1915 Жоффр констатував перед президентом, що без форсованого призиву молодших за віком, в червні наступного року армія стикнеться з нестачею людей. Частково підтримка чисельності була досягнена за рахунок розширення колоніальних військ - в цей період Франція почала активно формувати нові батальйони сенегальців, морокканців і навіть в'єтнамців, мобілізувавши впродовж війни 970 тисяч солдат з числа колонізованих народів. Втім, на глобальному рівні це не вирішувало проблеми - кращих людей Франції, які прийняли перший удар ставало все менше, і замінити їх не було ким.

Глобальна ситуація не додавала оптимізму взагалі. Британська армія зазнала поразки в Іраку і Дарданеллах. На Балканах пала Сербія, і Антанта була змушена екстренно перекидати війська на фронт в Салоніках. Італія зазнала поразки в битвах на Ізонцо. Російська армія понесла великі втрати, відступила зі значних територій і знаходилась в жахливій матеріальній кризі. Втім, попри значні успіхи, Німеччина не змогла переломити хід війни на Сході, де фронт теж опинився в позиційній кризі. Обидві сторони все ще мали сили, але майбутній хід війни не можна було передбачити. Франція була помітно виснажена від війни і вступала у важкі часи.

В листопаді 1915 Жоффр оголосив про перехід французької армії до оборони. Втім, це був тимчасовий хід - замисел полягав в ще більш ретельному накопиченні людей для ще більш відповідального наступу.

В грудні 1915 Жоффр розіслав військам інструкцію з аналізом Другої битви за Шампань, в якій визначив ключові для нього висновки.

Жоффр доходить висновку, що в майбутньому наші генеральні наступи мають бути побудовані за загальним зразком останнього наступу в Шампані з урахуванням уроків цього наступу. Атака повинна бути доведена до кінця, повинні бути вжиті всі заходи не тільки для використання найменшого ослаблення ворога, але також для того, щоб бої не припинялися, поки в них буде необхідність.
//Раймон Пуанкаре, «На службі Франції»//

Французьке командування оцінило, наскільки вагомий вплив в операціях мали досвідчені і мотивовані дивізії, тому почало частіше відводити їх на відпочинок з першої лінії, ставлячи замість них територіальні війська.

Втім, які б плани не виношувало французьке керівництво, дуже скоро ініціативу у нього вирвав з рук Фалкенхайн.

21 лютого 1916 року німці обрушили мільйон артилерійських снарядів на 30-кілометровій ділянці фронту під Верденом, розпочавши битву, якої світ ще не бачив.