Маленький переворот у великому уявленні: як адміністрація Річарда Ніксона змінила світову історію

Якщо пересічного американця запитати про найгіршого президента в історії США, то, найімовірніше, він не пригадає ані хронічного пияку Франкліна Пірса, ані батька Громадянської війни та розколу держави Джеймса Б’юкенена. Майже напевне у відповідь можна буде почути ім'я 37-го президента, Річарда Мілгауса Ніксона, – одного з найбільш успішних президентів Сполучених Штатів на зовнішній арені, але й винуватця одного з найбільших скандалів, пов'язаних з Білим Домом. Це дослідження представить вам значущі досягнення президента, щоб мати змогу подивитися на Річарда Ніксона не тільки з боку Вотергейту, а й зі сторони автора тектонічних змін у світовій політиці.

НІКСОН І КІССІНДЖЕР

Досліджуючи постать Річарда Ніксона, необхідно згадати й не менш визначну людину - Генрі Кіссінджера. Його книга «Дипломатія» стала настільною книгою «міжнародників» - людей, що займаються міжнародними справами. Кіссінджер був радником з національної безпеки, а згодом, ще й державним секретарем в адміністраціях Ніксона та Форда.

Генрі Кіссінджер став ідеологом власної концепції реалізму в міжнародній політиці, що передбачає орієнтацію лише на власні національні інтереси та слідування не ідеалістичним, а прагматичним цілям держави. Саме вона є найбільш вичерпним описом підходу адміністрації Ніксона до мііжнародних справ.  Нижче розглянемо як політичний реалізм впроваджувався 37-им президентом та які уроки варто винести сучасним політичним акторам.

НІКСОН І СРСР

«Холодна війна не тане, вона горить смертельною спекою». Річард Ніксон

Політична кар’єра завела Річарда Ніксона в СРСР ще за десять років до перемоги на президентських виборах. 24 липня 1959 року в Москві проходила виставка під назвою «Промислова продукція США» - одна з перших можливостей для громадян Радянського Союзу познайомитися з товарами капіталістичного світу. На виставці був присутній і тодішній віце-президент Ніксон, у якого виникла небачена з точки зору дипломатичного етикету суперечка з Микитою Хрущовим. Згодом її прозвали «Кухонними дебатами». Суть діалогу полягала в переконанні один одного в перевагах побутових товарів своєї країни, а особливо кухонного приладдя. Агресивна розмова відбувалась на очах у двох мільйонів москвичів, що прийшли подивитися на фантастичні пральні машинки, телевізори та кольорові плівки.

Цікавим інцедентом під час цієї подорожі американської делегації є незначне радіоактивне опромінення віце-президента з дружиною напередодні їх візиту до міста атомників Свердловська в рамках турне промисловими містами СРСР. Подорож Ніксона Радянським Союзом впевнила його у максимально негативному ставленні до комунізму та соціалістичної системи. Він усвідомив, що Сполучені Штати витрачають колосальні кошти на боротьбу з відсталою, але занадто небезпечною системою. Майбутній президент був переконаний, що Холодна війна має бути закінчена. Звідси випливає й велике бажання Річарда Ніксона до зменшення загострення відносин з Москвою. Саме тому «Розрядка» і «Ніксон» - це два поняття, які нерозривно переслідують одне одне, не дивлячись на антикомуністичний характер кампанії нашого героя.

В цьому контексті варто звернути увагу на ключовий Московський саміт 1972 з підписанням ОСО-1 - першого в історії договору про обмеження стратегічного озброєння. За ним послідувала ще одна епохальна подія - обмеження Протиракетної оборони. Такими діями сторони намагалися не допустити гарантованого обопільного знищення та зменшити ризики першими запустити ядерні ракети. Вищеназвані дії важко назвати класичними прикладами реалізму в політиці, але факт можливості адміністрації Ніксона піти на деякі поступки та скоротити стратегічні озброєння каже про перевагу раціонального мишлення над емоційним. Мета у вигляді закінчення Холодної війни та недопущення Третьої Світової виявилася важливішою за принпип типу «Ні кроку назад перед комунізмом».

НІКСОН І КИТАЙ

«На цій маленькій планеті просто немає місця, де б мільярд потенційно найздібніших людей жив у сердитій ізоляції», - Річард Ніксон. Журнал Foreign Affairs, 1967 р.

«Влітку 1969-го ми знали, що у китайців є всі підстави очікувати радянського вторгнення», - так описував початок тих епохальних подій в одному з нещодавніх інтерв’ю Генрі Кіссінджер. Ймовірно, для пересічного сучасного читача це може звучати більш ніж дивно, та давайте подивимося на реалії того часу. Західний світ ще не визнавав комуністичний уряд переможців громадянської війни у Китаї, а китайсько-радянський кордон був ще такий, що його сформував Пекінський трактат, який підписував від імені росіян граф Іґнатьєв.

Також адміністрація Ліндона Джонсона залишила ніксонівському кабінету свою ключову проблему – В’єтнам. У проксі-війнах між великими державами, суперники, зазвичай, знають один одного поіменно. Таким чином, Білий Дім був більше, ніж впевнений в тому, що за Північним В’єтнамом стоять двоє: СРСР і КНР. А отже налагодження відносин з кимось з них є ключем до закінчення війни. Так, у квітні 1969-го року США заявляють про нормалізацію відносин з КНР, в грудні того ж року знімають торгове ембарго, а менш ніж за два роки президент Ніксон у Пекіні заявить: «Нам важлива не внутрішня політична філософія нації. Нам важливо те, яку політику ця чи інша держава проводить стосовно світу та нас».

І хоча визнання КНР станеться аж при президенстві Джиммі Картера, адміністрація тридцять сьомого президента США перевернула шахівницю тогочасної геополітики, відкривши вікно до Китаю. Проте цей крок викликав й негативні наслідки, зокрема початок повної дипломатичної ізоляції Тайваню. Українці легко можуть провести паралелі між становищем Києва у 2014 році та Тайбея у 1969: менші країни були якщо не залишені напризволяще, то, певною мірою, позбавлені допомоги та підтримки. І робилось це для досягнення вищих політичних цілей, які часто полягають в укладанні союзу з дияволом: продовження торгівлі («business as usual») з РФ чи налагодження відносин з комуністичним Китаєм. Реальна політика, передусім, визначає принципи та цінності як інструмент для досягнення мети певної держави, але точно не як мету. В даному випадку, метою було не лише наближення розв’язання В’єтнамської кризи, чи пошук здорових взаємодій в Азійсько-тихоокеанському регіоні, а й збільшення розколу між КНР та СРСР. Принципи та цінності, на цей раз, були принесені в жертву. Згодом Сполучені Штати вдало використовуватимуть неприязнь Пекіну до Москви для розміщення шпигунських об'єктів на кордоні двох країн. Звісно, за сприяння комуністичної партії Китаю. На користь Вашингтону варто сказати те, що американські інтелектуальні еліти вже тоді розуміли, що 700-мільйонний, на той момент, материковий Китай гратиме набагато більшу роль у світових справах, ніж можна собі було уявити. Таким чином, головним питанням на засіданнях Ради Національної Безпеки США стало не «Чи визнавати нам КНР?», а «Як та коли нам визнати КНР?». Важко оцінити правильність дій адміністрації Ніксона, адже ми не знаємо як склалися б міжнародні відносини у разі збереження повної прихильності Китайській республіці на Тайвані та гострого протистояння між Заходом та комуністичним блоком.

НІКСОН І СОЮЗНИКИ

«Найвища честь, яку історія може дати людині, є титул миротворця». Річард Ніксон.

Говорячи про Європу, перше, на що мусимо звертати увагу, – Празька Весна 1968-го. За рік до вступу на посаду нашим героєм так звана «доктрина Брєжнєва» вперше була перевірена емпіричним методом. Результати загальновідомі: окупація Чехословаччини, загиблі мирні мешканці, вбита восьмирічна дитина. Та геополітичні наслідки, навіть в розумах пересічних европейців, були куди більш значущими: червона загроза, що несе смерть, страх і хаос, знову повисла над цим краєм.

Як наслідок радянської агресії в Чехословаччині та через бажання мати власні та налагоджені відносини зі Східною Європою, у 1969 році в Європі виникає нове явище - Neue Ostpolitik або Нова Східна політика Віллі Брандта. Вона була своєрідним шоком для Овального Кабінету, оскільки у Вашингтоні вважали, що розрядка не передбачає відходу від політики стримування. Більше того, сама доктрина розрядки передбачала контакти саме між США і СРСР, пряма ж взаємодія між європейськими союзниками та Радянським Союзом відверто дратувала Сполучені Штати. Саме в цей час Ніксон вирушає в першу закордонну поїздку в якості президента, а саме в тур великими містами Європи. Вже за кілька тижнів відбулась ще одна знаменна подія - двадцята річниця заснування Північно-атлантичного альянсу. Вона також показує нам бачення Річарда Ніксона щодо майбутнього Європи та всього світу. В своїй урочистій промові він закцентував увагу на тому, що в контексті «Розрядки» альянс має спрямувати свій погляд й на соціальні питання.

Створений за ініціативою Ніксона та під головуванням Генерального секретаря НАТО Манліо Брозіо «Комітет з викликів сучасного суспільства» швидко об’єднав під своїм крилом не лише членів альянсу, а й Швецію, Японію, Мексику та, навіть, Югославію. Цей крок був прагматичною спробою побудови американської інфраструктури впливу в різних куточках світу та, водночас, міг принести користь всьому людству. Ще одним прикладом власних інтересів, які вище за все, виступає економічна політика Р. Ніксона, зокрема події, названі «Ніксонівським шоком». Це серія фінансових перетворень, проведена 1971-го року, яка фактично знищила Бреттон-Вудську систему грошових відносин, встановлену після Другої Світової війни, яка означала прив'язку світових валют до золота. Ніксон, своєю чергою, відмовився від прив’язки курсу долара до золота. Такий крок шокувала всіх користувачів цієї системи, оскільки вони позбавилися можливості конвертувати долари в золото. Союзники ж вимушені були рухатися в фарватері, визначеному саме американцями. Так, члени тогочасної «Групи десяти» (Бельгія, Канада, Франція, Німеччина, Італія, Японія, Нідерланди, Швеція, Швейцарія, Великобританія, США) поставили свої підписи під угодою про нові ставки, а вже в 1973-му році країни Європи погодилися на плаваючий курс своїх валют відносно долара, чим остаточно похоронили Бреттон-Вуд.

НІКСОН ТА ІСТОРІЯ

«Я прагну президентської влади не тому що вона дає мені шанс кимось стати. А тому що дає шанс щось зробити»

«Річард Ніксон – один з найкращих президентів США». Навряд чи велика частина американських громадян погодилися би з таким твердженням. Проте велика частина міжнародної дипломатії наразі базується на Ніксонівському підході та концепції політичного реалізму Кіссінджера. У цьому й полягає вся несправедливість історії: великі досягнення в одному можуть повністю забутися при недоліках в іншому. Та все ж, варто зазначити ще одне, найважливіше для президента Ніксона.

Оцінка 37-го президента американцями більш ніж несправедлива з погляду ще й на те, що саме його адміністрація першою зрозуміла кінець часу гегемонії Сполучених Штатів. Стало очевидним, що реальна концепція для Вашингтона - це припинення гегемонії на користь початку епохи лідерства.  Таким чином, вперше було взято курс на трансформацію американської політики месіанства та «світового поліцейського» в нову, більш життєздатну форму, що могла просуватися б як така, що несе переваги для кожної людини в світі. Тобто, США не домінують, змушують чи тиснуть , а врівноважують, направляють, примиряють. Внесок адміністрації Річарда Ніксона в зовнішній політиці переоцінити важко, а недооцінити виявилося занадто легко, що і продемонструвала історія.