Організація Тодта. Частина І - історична довідка
Вступ
Організація Тодта, яка займалася будівництвом великої кількості військових об'єктів у часи Третього Рейху, була ключовою частиною величезної логістичної та військової системи нацистів.
В контексті сучасного світу буде цікаво ознайомитись з тим, як розвивалося спорудження інженерно-фортифікаційних споруд в період Другої світової.
Хоча історія зосереджується на успіхах переможців, однак саме аналіз помилок програвших дає зрозуміти шлях до перемоги та може допомогти нам уникнути їх повторення в майбутньому. В першій частині цієї статті буде описано історичні відомості організації та її відомі проєкти, про які знають більшість поціновувачів історії війн.
Передісторія
Організація Тодта названа на честь свого засновника, Фріца Тодта, який народився 4 вересня 1891 році. Вивчав цивільне будівництво в Мюнхені, в 1914 році пішов служити, а вже в 1918 році був важко поранений і виконував обов’язки авіаспостерігача. Після війни працював у будівничій фірмі «Sager u. Woerner», а вже в 1922 році приєднався до NSDAP з партійним квитком № 2465.
24 жовтня 1929 року відбувся крах бірж в США, відомий як "чорний четвер", що в результаті призвело до початку "Великої Депресії", яка вплинула на весь світ. Всього за неповних три роки кількість безробітних у Веймарській Республіці зросла з 1.3 млн до 6 млн працездатних осіб, що складало близько 24% усієї робочої сили держави. Це посприяло політичній нестабільності та зростанню популярності нацистів. Але на виборах в листопаді 1932 року, які були проведені через розпуск Рейхстагу, що був обраний в липні того ж року, нацисти отримали замість 37.3% вже 33.1% голосів. Комуністична партія збільшила свій результат та отримала 16.9%. Ймовірна «червона загроза» налякала фінансові еліти та консервативні кола в республіці. 19 листопада була випущена петиція «Industrielleneingabe», в якій дев'ятнадцять представників промисловості, фінансів та сільського господарства закликали президента Пауля фон Гінденбурга призначити Адольфа Гітлера канцлером Німеччини, бо вбачали в ньому єдину кандидатуру для збереження політичної, економічної та культурної ситуації в країні.
У січні 1933 року, маловідомий для загалу політик та дипломат Франц фон Папен вмовив Гінденбурга сформувати уряд, де Гітлер мав стати канцлером, а сам Папен – віце-канцлером. Після спалення Рейхстагу 28 лютого 1933 року сталася серія подій, яка врешті призвела до прийняття законів, що дали Гітлеру необмежену владу. Одним із таких був акт про надзвичайні повноваження, прийнятий 24 березня 1933 року. На додаток до цього, 5 березня 1933, відбулися вибори, на яких NSDAP набрала 49.1% голосів, що в результаті спричинило політичне знищення головних конкурентів – комуністичної та соціал-демократичної партій. Ці події стали "трампліном" для кар’єри Фріца Тодта.
5 липня 1933 року Тодта призначено на посаду головного інспектора німецьких доріг - під його керівництво перейшла вся дорожня мережа Третього Рейху. Одним із пріоритетних завдань Тодта стало розширення полотна Альпійської дороги. Фріц опинився під «перехресним вогнем» німецької політики того часу, оскільки нацисти змогли дійти до влади значною мірою завдяки підтримці середнього класу, який страждав від масового безробіття, а також завдяки підтримці заможних промисловців, котрі прагнули зберегти свій вплив і консервативний спосіб життя. Останні в особі представників промисловості під час секретної зустрічі 20 лютого 1933 року домовились фінансувати виборчу кампанію Гітлера у розмірі 2 071 000 рейхсмарок (еквівалентно 9 600 103 євро в 2021 році).
Тодт не лише продовжив роботи з будівництва автобанів, розпочаті ще за часів Веймарської республіки, але й значно розширив їх масштаби. Завдяки цьому до проєкту було залучено до 400 000 осіб, як безпосередньо, так і опосередковано, що суттєво сприяло зниженню рівня безробіття. Проте, значного скорочення безробіття вдалося досягнути завдяки залученню працездатного населення до промислових, а не інженерних проєктів.
З кінця 1935 року до 1943 року було побудовано приблизно 4000 кілометрів автобанів. До робіт залучились різні організації, але найголовнішою з них був Німецький Рейхсбан (нім - Deutsche Reichsbahn). Окрім соціальної та військової вигоди, будівництво автобанів мало й значну політичну складову. Міністерство пропаганди активно використовувало цей проєкт для демонстрації достатку Третього Рейху та німецької нації.
Наприклад, Фріц Тодт, окрім своїх основних обов'язків, очолював Головне управління техніки НСДАП (Hauptamt für Technik in der NSDAP). Ця структура видавала щомісячний журнал "Deutsche Technik", який слугував рупором пропаганди нацистського режиму.
Початок діяльності організації – Західний Вал
Великі успіхи в процесі модернізації німецьких доріг, а також високі темпи розвитку німецької економіки призвели до кар’єрного зростання головного інспектора. Ще до заснування організації, яка була названа на його честь, Тодт отримав регалії одного з найвпливовіших «технократів» Рейху, на рівні з Фердинандом Порше чи Віллі Мессершміттом, про що може свідчити нагородження національною премією мистецтв та наук в 1937 самим Гітлером.
Після приходу до влади нацистів, розпочалася прихована мілітаризація Німеччини. Саме тоді вектор роботи, в якому працював Фріц Тодт, став ключовим для оборони Рейху від теоретичних ворогів.
Будівництво Західного Валу, також відомого як Лінія Зіґфріда (не плутати з Лінією Гінденбурга та Позицією Зіґфріда, що були споруджені в часи Першої Світової), розпочалося як відповідь на Лінію Мажино, фортифікаційну систему, споруджену Францією на кордоні з Німеччиною. 28 травня 1938 року Гітлер віддав наказ про негайне зведення Західного Валу, поставивши перед Фріцем Тодтом завдання завершити роботи протягом 5 місяців. Цей короткий термін був зумовлений прагненням убезпечити Німеччину від можливого нападу Франції під час окупації Чехословаччини після підписання Мюнхенської угоди.
Через два тижні Тодт отримав широкі повноваження та необмежені ресурси для реалізації проєкту. Організація, яку він очолив, не мала офіційного статусу, але згодом стала однією з найважливіших структур в німецькій армії того часу.
22 червня 1938 року був опублікований спеціальний Наказ, який дозволяв на короткий термін мобілізувати безробітне населення для будівництва захисних споруд. Загальна кількість людей, яку треба було розмістити в казармах, сягала 600 000, а сам проєкт оборонних конструкцій настільки вплинув на ринок Рейху, що через залученість приватних підрядників цивільне будівництво житла майже зупинилось. Нездатність цивільних підрядників впоратися з організацією такого масштабного проєкту як будівництво Західного Валу, спонукало Фріца Тодта до запровадження жорсткішої системи контролю, схожої на військову. Цей крок став ключовим у становленні його організації, яка згодом перетворилася на одну з найважливіших структур в німецькій армії того часу.
Західний Вал являв собою потужну систему укріплень, що складалася з 12 000 ДОТів, розміщених з інтервалом 45-50 метрів, 1127 кілометрів траншей та 241 кілометра протитанкових загороджень типу "зуби дракона".
Будівництво продовжувалось до 1940 року, а вже 10 травня цього ж року Німеччина вступила у війну з Францією та Бенілюксом. Внаслідок захоплення цих країн стратегічне значення Західного Валу було втрачено, однак вже після висадки союзників в Нормандії, що сталася в червні-липні 1944 року, оборонна лінія набула екзистенціального значення для Німеччини.
В другій половині 1944 року, Гітлер наказав укріпити Лінію Зіґфріда. Цей крок виявився стратегічно хибним, адже на той час бункери та інші оборонні споруди, що становили основу цієї лінії, вже значною мірою втратили свою ефективність через стрімкий розвиток нових видів озброєнь. Британці прийняли на озброєння сейсмічні бомби «Tallboy», які були розроблені спеціально для знищення укріплень.
Битва за німецьке місто Аахен, яка розпочалась в жовтні 1944 року та закінчилась перемогою союзників, зробила подолання Західного Валу лише питанням часу.
Більшість невдалих операцій, які проводились союзниками, були зумовлені не стільки наявністю потужних оборонних споруд німців, скільки особливостями рельєфу та природними перешкодами. Яскравим підтвердженням цього факту є операція «Queen».
Найбільший проєкт – Атлантичний Вал
Будівництво однієї з найбільш оборонних конструкцій в часи Другої світової можна умовно поділити на три періоди:
- Від літа 1940 року до грудня 1941;
- Від грудня 1941 року до 28 жовтня 1943;
- Від 28 жовтня 1943 року до 6 червня 1944 (початок «Дня Д»).
Впродовж першого періоду не відбувалось масових споруджень вздовж атлантичного берега. Нацисти сконцентрували свої сили на спорудженні надважких гармат в районі Па-де-Кале та спорудженням бункерів для стоянки підводних човнів. Організація Тодта брала участь у двох проєктах - одна з батарей в районі Па-де-Кале була названа на честь Фрітца (нім. - Batterie Todt), її будівництво тривало з 22 червня 1940 до 20 січня 1942 року.
В 1940 році, після успішного захоплення Франції, Гітлер вважав, що вздовж всього океанічного узбережжя Франції варто будувати стоянки для підводних човнів, щоб забезпечити перевагу в Атлантичному океані. Одна з таких конструкцій в Бресті, яка зводилась в 1941 році, почала виконувати свої функції в кінці того ж року, мала гігантські розміри - 333 метри в довжину, 192 метри в ширину та 17 метрів у висоту. Подібних проєктів німців у Франції було щонайменше шість – в Лор’яні, Бресті, Тулоні, Сен-Назарі, Ла-Рошелі та в Бордо.
Другий період почався 14 грудня 1941 року - після успішного захоплення Франції, Гітлер закликав побудувати оборонні конструкції (нім. - Gürtel von Bollwerken) на березі Атлантичного океану. Причиною цьому став вступ США у війну 7 грудня 1941 року.
Загибель Тодта та подальша доля організації
8 лютого 1942 року Фрітц Тодт загинув в авіакатастрофі неподалік від ставки фюрера Вольфсшанце, що знаходиться в Східній Прусії (сучасна Польща). Його наступником став Альберт Шпеєр, який був особистим архітектором Гітлера з 1934 року та одним з його найближчих друзів. Варто зазначити, що Шпеєр був більше архітектором по освіті, ніж інженером, тому часто найбільш монструозні проєкти, які він пропонував в купі з гігантоманією нацистського істеблішменту, виявлялися неефективними або "з’їдали" ресурси, які могли бути використані для війни. Прикладом цього є не тільки будівництво в межах організації Тодта, але й проєкт перебудови Берліна, який так і залишився на папері.
В березні 1942 року, Гітлер призначив командувати військами в Франції Маршала Герда фон Рундштедта, який був однією з небагатьох фігур у вищих чинах, яка публічно критикувала Фюрера. Фактично, його призначення було «засланням», але саме йому була надана роль головного «інспектора» оборонних укріплень. Рундштедт скаржився, що Атлантичний вал був насправді лише витвором пропагандистів Рейху і зробив стосовно цього ремарку:
«Наші вороги можливо знають про нас більше, ніж ми про себе».
18-19 серпня 1942 року британці невдало спробували висадитися в французькому місті Дьєп, що призвело до понад 3000 втрат (операція "Ювілей"). Німецьке командування розуміло, що, попри неуспішність у спробах британців, їм доведеться мати справу зі збільшенням подібних атак на атлантичне узбережжя Рейху. Це спонукало Гітлера видати наказ щодо будівництва 15 000 оборонних споруд до літа 1943 року, проте до червня того ж року Організація Тодта змогла звести лише 8000.
В другій половині 1943 року, коли відбувалися масові бомбардування, а також розпочалась висадка в Сицилії (операція "Хаскі"), Гітлер зрозумів, що союзники планують ще одну операцію в Західній Європі, що може призвести до поразки у війні - це підтверджується звітом Рундштедта в Берлін, який датується 28 жовтня 1943 року. Тому була прийнята директива № 51 від 3 листопада 1943 року, в якій зазначалося про надання сил та засобів для покращення оборони атлантичного узбережжя і транзиту великої кількості військ та сучасного озброєння. 5 листопада до «компанії» Рундштедта приєднався генерал-фельдмаршал Ервін Роммель. Це і було початком третього періоду спорудження Атлантичного Валу.
Роммель, так само як і Рундштедт, висловлював обурення щодо відсутності єдиної лінії оборонних споруд. Проте їх стратегії відбиття ворожих нападів у випадку висадки відрізнялися, (особливо щодо питання лінії вирішальної битви): Рундштедт наполягав на відбитті ворожого наступу в глибині прибережної зони (до 15 км), тоді як Роммель вважав, що слід завершити ворожий наступ на самому узбережжі .
Організація Тодта займалась масовим спорудженням артилерійських та оборонних позицій. Вона також збільшила виробництво бетону з 357 000 м3 до 722 100 м3 в перші 4 місяці 1944 року. З кінця 1941 до грудня 1943 було побудовано 8478 бетонних конструкцій, а з січня 1944 до травня 1944 споруджено 4600 побідних споруд.
Сама конструкція представляла з себе багаторівневу оборонну систему, де використовувалися різноманітні методи та фортифікації, щоб зупинити ворога. Фактично, треба розуміти, що весь Атлантичний Вал не був єдиною та суцільною лінією оборони, а більше нагадував ряд укріплених районів, де висадка ворожого десанту була найімовірніша. Роммель, окрім великих бункерів, зумів доповнити пляж багатьма перепонами, як, наприклад, використання "зубів дракона", "чеських їжаків", мобільної протитанкової перешкоди "бельгійські ворота", земляних ровів та мін. Але найцікавішим винаходом була "спаржа Роммеля" (англ. – log posts), яка утворювала дерев’яний кіл, що призначався проти десантних кораблів та десанту парашутистів. Інколи на ці "спаржі" встановлювали міни, щоб завдати живій силі більшої шкоди. За межами самого пляжу розташовувалися укріплення бетонних позицій, які складалися з декількох рядів. В першому ряду розташовувалася переважно стрілецька зброя, а в інших знаходились артилерійські установки. Середня довжина самого пляжу змінювалась, враховуючи територію, яка утворюється під час відливу - зазвичай вона становила близько 500 метрів.
Попри всі приготування до вторгнення - німці зазнали поразки. 6 червня 1944 року, в “День Д”, союзники зуміли подолати Атлантичний Вал (а саме плацдарм "Юта") всього за декілька годин. Причиною цьому стала саме відсутність суцільної лінії оборони – союзні війська обрали найменш очікуване місце для висадки поблизу профілю берегової лінії, де споруди, що будувалися Організацією Тодта, залишилися в "зачатковому" стані.
Висновки
Організація Тодта, що проіснувала до падіння Третього Рейху в травні 1945 року, залишається однією з найефективніших будівельних структур в історії. Її успіх значною мірою зумовлювався вигідним геополітичним та економічним становищем Німеччини в центрі Європи. Якщо британців захищав Ла-Манш, американців - Атлантичний океан, а СРСР - безкрайні ліси та болота півночі, то Німеччина могла лише створювати штучні бар'єри, щоб запобігти руйнуванню власної держави. Проте багато витратних та часто неефективних проєктів разом із двома фронтами змогли подолати німецьку працьовитість, а нацистська пропаганда зуміла зробити більше шкоди власному керівництву на стратегічному рівні, ніж ворогові. Попри всі ці завади, ефективність організації була високою. На початковому етапі свого існування майже всі роботи здійснювалися німцями. Завдяки правильно розставленим пріоритетам в авторитарній державі, масштаби виробництва демонстрували, що найважливішими факторами для створення великих інженерних проєктів є оперативне впровадження нових технологій та консолідованість суспільства. Певною мірою нацисти мали набагато краще організоване суспільство, ніж деякі сучасні нації та держави. Однак це вже наслідок столітніх історичних процесів, а не лише бажання купки інтелектуалів-конструкторів.