Перспективи впливу ШОС на економічні зв’язки Центральної та Південної Азії
ШОС. Що це?
Насамперед коротка довідка про ШОС.
Отже, ШОС — це Шанхайська Організація Співробітництва, створена у 2001 році в Шанхаї лідерами 6-ох держав Азії — КНР, Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану та московії. ШОС стала наступницею так званої «Шанхайської п’ятірки» (усі попередньо перелічені країни, крім Узбекистану) — військово-політичного об’єднання.
Тривалий час ШОС як політичне утворення не відігравала значної ролі на континенті, але вона створила умови для розвитку співробітництва між країнами-членами. Нині ШОС починає претендувати на роль своєрідного аналога НАТО/ЄС в Азії. Цікаво те, що хоча ЄС — політико-економічна організація, а НАТО — військово-політичний блок, ШОС намагається бути і тим і іншим одночасно. Організація зокрема проголошує боротьбу з тероризмом одним зі своїх пріоритетів. Розуміння потенціалу цієї спільноти держав дозволить нам краще планувати власну політику щодо країн регіону, особливо стратегію захисту від русні та КНР.
Вплив ШОС на економіку країн Азії
Сама організація досі не має багато повноважень і не є настільки могутнім транснаціональним об’єднанням на кшталт ЄС чи ООН. Утім, регулярні зустрічі політиків усіх рівнів країн-членів зробили її досить ефективною платформою для обговорень, координації зусиль і налагодження дво- та тристоронніх відносин навіть поза межами самої ШОС. Саме це призвело до таких стрімких темпів інтеграції економік країн Центральної Азії в цю досить тісну структуру та ще й під частковою егідою КНР.
Ба більше, якщо на початку тисячоліття КНР виступала для таких країн, як Киргизстан, Узбекистан, Таджикистан, Туркменістан і Казахстан радше донором і постійним ринком збуту корисних копалин, то за останню декаду Китай почав активно користуватися набутими привілеями. Ще у 2016 році в Таджикистані було помічено великі угруповання китайських військ, переважно на півдні Горно-Бадахшанського регіону, що межує зі стратегічно важливим Ваханським коридором в Афганістані. Контроль над більшою кількістю місцевих висот розширює можливості КНР як для силового контролю над регіоном, так і для проведення розвідки та стеження за ним.
Ні Таджикистан, ні КНР не визнали присутності китайських військ у Ваханському коридорі навіть після розголосу про це з боку кремлівських дипломатів, які вочевидь були не в захваті від того, що території, які вони колись вважали «заднім двором імперії», тепер вибирають собі нового покровителя. Відтоді війська КНР були помічені в багатьох районах і навіть проводили спільні навчання з армією Таджикистану. Але це лише наслідок. Військова присутність ніколи не започатковує тісні взаємовідносини між країнами, а завжди є продовженням глибших економічних зв’язків. Китайські комуністи на диво добре розбираються в цьому, а тому ще з кінця 90-х почали насичувати ринки згаданих країн своїми товарами, натомість купуючи їхні природні ресурси. Станом на 2019 рік навіть поліційні системи (від камер спостереження до автомобілів) Душанбе були отримані як допомога від Китаю чи куплені в нього. А в жовтні цього року стало відомо про будівництво китайцями (і за китайські гроші) військової бази для Таджикистану в Горно-Бадахшанській провінції поблизу вже згаданого Ваханського коридору.
Загалом за останні 15 років ШОС сприяла досягненням цілей своїх членів, і мова не лише про КНР.
Казахстан отримав додаткові ринки збуту завдяки портам Китаю, доступ до яких був узгоджений у межах ШОС. Киргизстан і Таджикистан, дарма що володіють меншою силою та вагою в міжнародній політиці, ніж Казахстан, також задовольнили свої потреби в партнерстві, розширивши співробітництво з москвою, Казахстаном і тим же Китаєм. Ці країни здебільшого виступили для них донорами й допомогли з розбудовою інфраструктури та навіть середнього бізнесу.
Саме такі аспекти дають зрозуміти нинішнє значення ШОС для Азії. Ця організація, за умов реформування наразі майже неробочого Секретаріату, уже має шанс перетворитися на справжнього дієвого координатора економічних взаємовідносин країн Азії. Власне кажучи, складові організації вже й так діють на постійній основі, виступаючи не лише місцем реалізації загальної стратегії дій ШОС, яку визначають лідери країн-членів, але й посередником для проведення спільних економічних проєктів.
Конкуренція рф-КНР на тлі останніх подій
16 вересня відбулася зустріч лідерів країн-членів (серед яких лише прем’єр Індії Нарендру Моді був єдиним представником демократичної системи), на якій Непал оголосив про намір подати заявку на вступ у ШОС, а Білорусь та Іран уже почали процедуру вступу.
Крім того, за поданням КНР партнерами-спостерігачами організації стали Бахрейн, Мальдіви, ОАЕ, Кувейт і М’янма.
Приєднання Непалу виглядає досить закономірно, враховуючи неймовірні інвестиції Китаю в цю країну — для них це тільки спростить співпрацю, а от вступ Білорусі радше говорить про намагання москви трохи покращити свої позиції в організації, де вже є достатньо потужні держави, жодну з яких (навіть Казахстан, судячи з останніх подій) не можна назвати «союзником». На мою думку, у цьому вбачається вже реальна реакція рф на політику «м’якої експансії» КНР. Звісно, підготовка до такого кроку тривала не один рік, але ж Китай почав становити «загрозу» для «союзної гегемонії» москви в Центральній Азії ще з 2010-х, оскільки перестав виступати виключно донором для своїх тамтешніх сусідів, а зайняв місце набагато активнішого бізнес-партнера.
Окрім того, Китай не втрачає нагоди просувати власні глобальні проєкти. Цьогоріч КНР створила й активно просуває Глобальну безпекову ініціативу (GSI — Global Security Initiative). Ця програма, з’явившись незадовго після Глобальної ініціативи розвитку (GDI — Global Development Initiative), стала новим кроком у просуванні китайського імперіалізму. Можна сказати, що обидві ці програми є детальнішим і глибшим продовженням програми «Один пояс — один шлях». Суть Глобальної безпекової ініціативи (ГБІ) полягає в об’єднанні країн для кооперації у шістьох напрямках цієї програми:
- Підтримання загальної, всеосяжної, взаємної та сталої безпеки.
- Повага до суверенітету та територіальної цілісності всіх країн.
- Повага до цілей і принципів Статуту ООН.
- Мирне залагодження розбіжностей і конфліктів між країнами.
- Попередження як традиційних, так і нетрадиційних проявів агресії.
- Дотримання принципу «неподільності безпеки».
Звісно, попри деклароване невтручання Комуністичної Партії Китаю (КПК) у внутрішні справи країн-партнерів по діалогу, КНР однаково це робить, а тепер ще й у межах нової ініціативи, до якої китайська пропаганда заднім числом приписує багато проєктів і фондів, що існували ще до появи ГБІ. Так, наприклад, співпрацю із Соломоновими островами у сфері оборони китайські дипломати прив’язали до Ініціативи (хоча ці домовленості були підписані задовго до її появи). Поки що реальних здобутків цієї Ініціативи, звісно, не надто багато, але варто пам’ятати, що до програми «Один пояс — один шлях» також спершу ставилися скептично.
Той факт, що КНР активно піднімала питання приєднання до ГБІ на цьогорічній зустрічі ШОС, указує на сподівання Китаю отримати підтримку великих сил (як-от Індії, Пакистану чи рф), а не концентрувати свої інтереси в межах нової програми лише на африканських і південноамериканських країнах, що розвиваються.
Дещо варте уваги
У цьому контексті доволі цікавими є нещодавні плани побудови декількох нових залізничних шляхів сполучення, котрі могли б об’єднати залізничну систему Китаю та Киргизстану з Афганістаном і Пакистаном.
Це не нові ідеї — їх обговорювали ще представники Британської корони та кремлівського імператорського півня, але реалізовані вони так і не були через низку причин. Однак цього разу вони мають шанси на успіх.
Шлях із Китаю до Киргизстану, об’єднавшись з уже існуючими коліями в Узбекистані, може стати початком нового сполучення китайського та європейського ринків в обхід рф, адже наразі саме росія є єдиним оптимальним сухопутним «коридором» між КНР і Європою. Попри те, що це, звісно, геть не вигідно для рф, путін усе ж дав «особистий дозвіл», як висловився президент Киргизстану (країни, зацікавленої в цьому проєкті чи не більше за Китай) Садир Жапаров. Це ще один дзвіночок, що вказує на набуття більшої самостійності державами Центральної Азії через тотальний програш москви на інших «фронтах» (як політичних, так і військових).
Інший приклад — дорога з Афганістану до Пакистану, яка поєднає Узбекистан із морем і дасть йому змогу здобути нові ринки збуту для своїх товарів. При цьому Афганістан зможе заробляти на транзиті — домовленість була досягнута вже навіть із Талібаном, що де-факто контролює цю країну. Але цей проєкт, звісно, менш імовірно буде реалізований, оскільки більшість фінансових інституцій світу ніколи не дозволять вплутати себе в бізнес із терористами Талібану.
Ці два проєкти (хоч і дорогі та ще не втілені в життя) мають потенціал не лише створити нові ланцюги постачань у разі реалізації, але й довести ефективність ШОС в досягненні її мети — об’єднання економік країн пост-совка і решти держав Азії в один ринок зі спільними проєктами та корпораціями.
Що в підсумку?
Хоча ШОС — політично мертвонароджене дитя (через занадто велику розбіжність у поглядах її членів), економічно ця організація все ж може бути корисною її учасникам. А враховуючи антидемократичність урядів більшості з них, вона може стати потенційною загрозою цивілізованому світу і, особливо, нам, запеклим ворогам московитів, які теж черпатимуть вигоду від співпраці з ШОС. Нам варто приділяти більше уваги можливому впливу цієї організації на світ, і на нас зокрема.
