Полон

Це перша частина інтерв’ю з українським військовим, який провів у московитській неволі понад три роки. Його історія – це свідчення про виживання; про те, що означає залишатися людиною в нелюдських умовах. Ми не шукаємо сенсацій. Ми хочемо розказати про полон, обмін, повернення і те, як роки неволі змінюють людей. Це спокійна розмова. Без прикрас, без перебільшень, шоб пам’ятати, як це було насправді.

– Розкажи, будь ласка, де ми знаходимося зараз.
— Зараз ми перебуваємо в реабілітаційному центрі. Тут, в основному, — військові ветерани, хлопці, які потребують протезування чи мають тяжкі поранення, також є лежачі. Загалом, цей заклад орієнтований більше саме на військових. Цей центр прийняв нас, приблизно 60–70 осіб. Зараз нас тут менше, бо частина звільнених з полону хлопців уже роз’їхалася. Всі з нас, хто тут зараз, провели в полоні щонайменше три роки, а дехто й більше.
Серед нас є хлопці з Маріуполя, у них деформовані кінцівки: руки, коліна, суглоби, які потребують негайного оперативного втручання. Дуже–дуже терміново, їх тут оглядають, готують виписку – епікриз. Наприклад, зазначено: «деформована рука». Але такі операції тут не роблять, тому їх направляють далі – в інший заклад, інше місто, іншу область, де вже конкретно займаються лікуванням.

– Коли ти сюди потрапив?
— Саме сюди я приїхав у травні. Я ще трохи плутаюсь у датах… Зараз тільки–тільки починаю адаптуватися до суспільства, знаєш. І ці дати мене зовсім збивають з пантелику.

– З чого хотів би почати розповідь?
— Коротше… потрапив у полон навесні 2022 року. І потрапив за дуже–дуже плачевних, так би мовити, обставин. Ну, всі знають Маріуполь, ситуацію в Маріуполі. Там мав бути прорив. Можливо, бачили чи чули про нього – там, де під мостом перекосило дуже–дуже багато наших хлопців.
Наша колона готувалася на вихід із заводу Ілліча, і на момент прориву всі мали виїжджати через мою позицію. Але, як це часто буває, виникли свої косяки, свої незрозумілості, почалась реальна паніка. Просто уявіть: це ж Маріуполь, ні світла, ні зв’язку, взагалі нічого. Зв’язок ніби був, але такий, що й сказати важко – нестабільний, не у всіх працював. Плюс було дуже багато трьохсотих, важких трьохсотих. Кому розірвало руку – прилетіли осколки. Знаєш, таке, типу, рука просто на соплях тримається. Пацанам руки просто одрізали, щоб не здохли від гангрени, без наркозу, просто одрізали й зашивали. Я знаю одну історію мого знайомого, йому лом з танка прилетів просто в хату. Осколки полетіли, пробили легені. Зашивали хлопця без наркозу, просто уявіть. Його тоді врятували, все чітко, витягли. Але все це без жодного знеболювального. Повторюсь, що було дуже багато важких трьохсотих, які просто лежали без знеболення. І пацани – красавчики, терпіли, без істерик, просто мовчки тримались.
І на фоні всіх подій, всього цього пекла, паніка тільки посилювалась. Колона просто стала, завалилась. Рашисти нас слухали і вели, і коли все трапилось – по нас почали хєрачити із усього. Лупили, починаючи від 82–х мінометів до ФАБів.
Я тоді супроводжував танк, і якраз влупили по залізниці, прямо біля мене. Танк підлетів угору, ФАБ влучив прямо перед ним. І воно – бах – і рейки, і шпали, все полетіло в повітря, просто на мене все посипалось. Підіймаю голову, дивлюсь: у небі шпали летять, рейки. Думаю, от зараз усе це буде падати прямо на мене. Але, слава Богу, не прибило. Усі живі, хоч і контужені добряче, але живі.
Прорив, коротше, наїбнувся. Це було з 10 на 11 – тобто в ніч з 10–го на 11–те число ми мали виїхати. Але 11–го ще цілий день, до самого вечора, до десятої години, ми ще тримали позицію, відбивали їх. У мене на той момент на вісім людей залишилось: цинк із п’ятіркою, цинк із сімкою, ще залишилось пару ВОГів, гранати, і все. Ну, гранати – це вже, знаєш… про гранатний бій я навіть не думав. Я думав просто вирвати чеку, лягти і все. По–іншому вже не можна було.
Коротше, нас командою зняли з позицій. Кажуть: «Мужики, у вас є мінімум часу переодягнутись, переукомплектуватись, беремо мінімум речей і виходимо з Маріка».
Я такий: «А як це виходимо? А оборона ж?»
Відповідають: «Оборона – все, наїбнулась, прорив наїбнувся. Хто зміг – прорвався на Азовсталь».

На момент, коли все вже пішло шкереберть, прийшла команда: хто хоче – на «Азовсталь», а хто хоче – хай пробує прориватися з боєм. І, знаєш, хлопці почали прориватися не колонами, а по одній–дві машини в напрямку «Азовсталі». Але, блін, підари зреагували дуже швидко й чітко – саме в плані роботи. Вони почали щільно входити в Маріуполь, пробивати наші лінії оборони. І поки ще можна було прорватися з боєм – проривалися. А коли вже стало неможливо, коли, знаєш, Ілліча взяли, сам завод оточили – то все. Ті, хто залишилися там, на заводі, трималися до останнього патрона. Але прорватися на «Азовсталь» тоді вже було просто нереально.

Але все ж частина хлопців, я в тому числі, ще спробували. Це було 11–го, ввечері, коли нас зняли з позицій – ми пішли на прорив. Малими групами, по 8–10 людей. Наша група пройшла десь 30 кілометрів, аж до Кременівки. І от там ми потрапили в засідку. Нас тоді було десятеро. Троє одразу «двохсотих». І два важких «трьохсотих». Та, якщо чесно, ми всі тоді були «трьохсоті». Ми, виходить, зайшли як у підкову, зайшли вниз, а вони були зверху. І вони почали хєрачити з трьох боків, просто як у тирі. Я теж тоді зловив три поранення. Наскрізне в коліно, правий бік, і ще одне – під груди, прямо під серце. Порвало печінку, порвало шлунок… Коротше, такий собі «блекджек», блін.
Ми вийшли з ними на контакт. Перше, що нас запитали: «Ну що, будете вмирати чи здаєтесь?»
Ми прийняли рішення, що здаємося. Тоді один із них наказав зняти магазини, лягти на землю й не рухатись, попередивши, що у разі будь–якого руху відкриють вогонь на ураження.
Вони підійшли до нас десь за десять хвилин. Приймали нас, скажімо так, специ з ГРУ чи хтось зі спецпризначенців. Бо по амуніції, по автоматах, по всьому – це явно не ті орки в білих рібоках і у фланелях, що бігали як дурні по Маріку. Ні, то серйозні хлопці. Прийняли нас адекватно. Знаєш, що мені сподобалося?
Вони сказали: «Парні, єбать, ви показали нормальний рівень. 48 днів у Маріуполі – ми розуміємо, що це таке».
Кажуть: «Ми вас бачили, ми вас вели. Все нормально. Тільки, будь ласка, не глупіть. Не підривайтеся, і нас не підривайте. Будемо надавати медичну допомогу. Ви вже всі в полоні. Навоювалися вже». Підходили до кожного, дивилися, хто важкий «трьохсотий». Я був важкий «трьохсотий», і мій замкомандира теж був важкий. Ще був один братішка, дуже тяжкий, «трьохсотий». Його добили, коротше.
Хотіли врятувати, а він каже: «Добийте мене, у мене більше двадцяти кульових поранень. Я не відчуваю рук, ніг, просто добийте мене».
Підійшли старші з групи. І він їм каже:
«От парень просит, штоб єго добілі. Реально просіт». Той старший світить на нього ліхтариком:
— «Ти впевнений?»
— «Так, я впевнений. Я не можу так жити».
— «Ну добре, кажи останні слова».
І він такий… блядь, ну от момент, як у фільмі, каже: «Мужики, дякую вам за все. Я вас люблю. Я радий, що служив із вами. Просто живіть. Живіть, пацани». Сльози пустив трохи. І все.
Той питає: «Все сказав?» — «Так». — «Ну, прощай».
І… дає чергу. Тиша. Секунди три–чотири – повна тиша. А той, по якому дали чергу, знов каже: «Сука, я ж просив – добий мене нормально, на*уй!» І той йому – контрольний у голову. Ляп. І все. І нема братішки…
Після того ми здались у полон. І повезли нас, коротше, в Микільськ. У Микільську вже було гірше. Там уже – місцева «власть», ДНР, ЛНР. От тільки ми приїхали – нас одразу висадили ці орки, почекали, поки росіяни поїдуть, і нормально так нас «отоварили». Мене, з тяжкими пораненнями, і ще двох закинули у КПЗ, а ще одного хлопця відправили в лікарню.

– Тебе лишили в тому КПЗ? Тебе там перев’язали хоч?
— Та ніхєра, мені взагалі ніякої допомоги не надали. Вкололи в праву булку лідокаїну і сказали, мовляв, тобі допоможе від твоїх поранень.

– У тебе була кровотеча?
— Так, була. Внутрішня. Живіт роздувся, там у районі сонячного сплетіння шишка синя надулася, потім там, де печінка – почало чорніти, сіріти. А вони глянули й кажуть: «З ним усе нормально». І в «обіз’янник». Типу: та й хєр з ним, коротше.
Три години поспав – нас підняли. Допит. Піздюлі. А потім мене – в Донецьк, на УБОП. Там добу в так званій «ВІП–камері».

– Це що означає?
— Там, де Азовці сиділи. Вони з простріленими ногами, з ножовими пораненнями – дірки були, сам розумієш. Жорстко було. Там «отоварювали» так, що ой–йой–йой. Вдень ще якось туди–сюди ходиш, «тапік можуть включити». А от вночі – кошмар. Бочки з водою, акумулятори, електрошокери, палки – ну, реально жорстко.
Коли мене допитували – взнали, що мені тільки 21 стукнуло. Черговий подивився на протокол допиту, глянув, скільки мені років. Каже: «Та ну, не може бути». А я стою – борода здорова, як у чєчєна, брудний, весь у крові, соплях, із синяками під очима, не спав кілька діб, блідий. Я більше схожий на якогось бойовика, ніж на звичайного українця.
Він знову: «Скільки тобі років?» — «Двадцять один». — «Та піздиш ти».
Я йому кажу: «Та у вас же є мій воєнник, паспорт, подивіться». Оригінали, затверджені Україною, все як має бути.
Він дивиться і каже: «Та ти ж менший за мого сина…» — Адекватний мужик попався, перемотав мені коліно, нагодував, дав два пиріжки. Води не дав – каже, внутрішня кровотеча може бути, не можна зараз. Пояснив: «Якщо протягнеш 12 годин – виживеш. Я тобі допоможу». Сказав, що буде клопотати, щоб мене відправили на операцію в нормальну лікарню, госпіталь. Я подякував і просто не стримався – почав плакати. Не тому, що боліло, а тому, що не очікував цього. Думав, що мене просто доб’ють, і все. А тут – зовсім інше ставлення. Сказав, що я ще молодий, що мало взагалі служу. А я ж на той момент лише півтора року був на службі.
Він пообіцяв, що мене ніхто не зачепить, і справді – красавчик. Я йому дуже вдячний. Не знаю, дійде до нього це інтерв’ю чи ні, але я вижив завдяки йому. Хоча, чесно, на момент, коли я вже три роки був у полоні, я шкодував, що залишився живий… Що тоді мене не добили.

– А які умови утримання були?
— Отже. Вісім ранку. Встати, покурити. На всіх 35 чоловік дали літрів шість–сім води. І одну буханку хліба на ранок, одну на вечір – коротше, виживання на межі.
Потім мене повезли до лікарні, привезли в Донецьк. І коли я туди приїхав, був дуже вражений, бо там все ще були люди, які топили за Україну. У самому Донецьку! Це шокувало. Я спитав одного з них: «Як так, що ви досі за Україну?» На той момент уже минуло вісім років від початку окупації Донбасу. А він відповів просто: «А що? До росії ми не хочемо, а в Україну нас не пускають». Виїхати тоді було майже неможливо. А він продовжив підтримувати: «Хлопці, ви там найкращі, тримайтесь. Тут лікарня хороша».
У лікарні мене зустріли з певним сарказмом, але без ненависті. Назвали «укропом», але так, з усмішкою, з відтінком іронії. Один із них додав: «Ти вже не перший тут. Вас, укропів, тут круто латають».
Операцію зробили швидко. Після втручання я запитав лікаря: «Що там зі мною? Як там органи, що з печінкою?» Лікар відповів просто: «Усе в тебе заєбісь. Будеш жити».
Але як я буду жити, мені ніхто нічого не сказав.

– А скільки це все зайняло часу? Взяли тебе, операція — скільки часу це тривало?
— Операцію зробили швидко. Коли я потрапив у полон, то дві доби був без операції. Потім усе ж зробили, і ще десять днів я лежав у лікарні. На десятий день зняли шви. Мене тоді обмотали простирадлом, бо треба був спеціальний пояс, щось на кшталт корсета. Проте самого корсета не було, оскільки мені розрізали м’язовий корсет високо, майже до грудей. Хоч шви й зняли, шкіра зрослася, але тримати себе прямо я не міг – кишки могли вилізти. Я спитав, де можна взяти корсет, але мені відповіли, що це коштує грошей. Я навіть запропонував зателефонувати додому, щоб хоч якусь суму прислали на корсет, але мені сказали, що дзвонити не можна – «заборонено». Коли я почав наполягати: «Та блядь, купіть мені той корсет!», вони лише сміялися і казали: «Та ти що, укропка, який тобі корсет?». Тож, коли шви зняли, я змушений був себе підв’язати простирадлом.
На десятий день до мене зайшли і сказали збиратися, бо мене переводять у тюрму. Коли я запитав "куди саме" - відповіді не дали, лише сказали, що скоро поїду. Це була справжня шокова ситуація, адже я не розумів, що відбувається і куди мене везуть.
Поки я лежав у лікарні, в голові був повний туман. Особливо після операції, після наркозу – все було ніби в тумані. Коли роздуплився, просто лежав і не розумів, що відбувається. З правого боку – шість трубок. Дренаж. Катетер у сечовому. Капельниці. Рухаю рукою, підіймаю простирадло – дивлюсь, голий. Брудний. Живіт ще був чистий після операції, а от все інше – у страшному стані.
І от я лежу, дивлюсь на все це і думаю: «Їбать… куди я, блядь, потрапив?..» Згодом до мене почало доходити: я в полоні. Почали накривати флешбеки з Маріуполя – саме з того моменту, коли потрапив у полон. Я лежав і думав: «Може, я вже вмер?» Здавалося, що це якась галюцинація. Ну не може так бути, блядь. Це відчуття – усвідомити, що ти в полоні – воно не миттєве. Наче мозок намагається не прийняти цю реальність. Але найгірше – це не сам факт полону, а страх невідомості. Цей страх по–справжньому пробиває.
На той момент я вже півтора року служив. Десь пів року – у бойових. Ми стояли на позиціях у Донецькій області. Я бачив війну впритул. Бачив її не зі звітів, а з окопу. Ми з хлопцями воювали – стріляли в них, вони по нас. Реальна війна. І от ти там, на війні, тримаєш позиції, а через мить – голий, після наркозу, зі швами і дренажем. У полоні.
І от лежиш зовсім без зброї. Взагалі без нічого. А для військового в той час, ще до повномасштабної, як тоді в Маріуполі, бути без зброї – це як бути голим. А я, власне, і лежу голий. Дивлюсь, як навколо ходять «рєбята в цифрі» – у формі, зі зброєю. Всі озброєні. Навіть їхні поранені – ті теж ходять самі, на ногах. А я лежу.
Спочатку мене поклали в реанімацію, на два дні. Палата була скляна. До нас ніхто не заходив, але погляди – ловиш. І ті погляди зовсім не добрі. Дуже страшно. Страшно не просто тому, що ти в полоні – а тому, що ти не розумієш, що буде далі. Що з тобою можуть зробити. І це відчуття не просто тривога, це якийсь суцільний тваринний страх.
Я старався спати вдень, щоб уночі не спати. В мене була ложка – я її тримав, як заточку. Просто щоб щось тримати в руці. Щоб мати хоч якусь видимість контролю.
Після операції нас перевели в інше відділення. Там уже була палата з телевізором. Увімкнув – і бачу Маріуполь, Азовсталь ще стоїть. Показують хлопців з «Іліча», тих, хто здався в полон. Показують тіла, показують наших військовополонених… І це теж реальність.
По телевізору показали повну хуйню. Це було 16 квітня, я точно запам’ятав. Азовсталь тоді накрили ФАБом, трьохтонним. Пряме влучання. Усе здригалося. І одночасно в ефірі йшов інший сюжет – репортаж про те, як у Маріуполі відкриваються школи. Мовляв, діти знову пішли до школи, місто повертається до життя. Я сидів, дивився на це – і взагалі нічого не розумів. Просто ніхуя не розумів, що відбувається.
Після цього нас перевели на другий поверх. Там поставили військову комендатуру. Виходити з палати нам було категорично заборонено. Нас тоді лежало п’ятеро військовополонених, усі важкопоранені. Реально важкі: хтось не міг ходити, як я через поранення і коліна, в когось проблеми з тазом, дренажі, трубки… Стан у всіх був дуже важкий.
Комендачі регулярно заходили перевірити, чи ми на місці, але одного дня трапилося щось особливе – разом із комендантом у нашій палаті з’явився якийсь орк. Він був поранений, бородатий і страшний на вигляд. І тоді почалося справжнє пекло: цей орк почав нас лякати, кричати щось на кшталт «Ну шо ви, підари, блядь? Прищібайтесь! Ви в плєну, нахуй! Готові, блядь, терпіть? Зараз побачите, що таке повна програма!». Хоча йому не дозволяли заходити безпосередньо в палату, це зовсім не зменшувало морального тиску, який він створював. Я лежав там і думав: «Єбать, а раптом він зайде? А раптом ці два охоронці заснуть чи відвернуться, і він буде з нами сам на сам?». Я не міг ні встати, ні захиститися – нічого не міг зробити. Цей страх і безпомічність стали справжнім психологічним випробуванням.
Ще заходив до нас офіцер, саме в палату. Я не знаю, відкуди він, замполіт якоїсь там їхньої бригади. Отримав поранення десь у районі Авдіївки. Він зайшов, коротше, поранений, у «цифрі», дивиться на нас, типу: «Ну шо ви, каже, “Слава Україні” орати будемо?». Я відчував певну параною через те, що відбувалося навколо. Але він просто почав нас розпитувати, хто ми і що ми тут робимо. При цьому він дістав якийсь консервний «вбитий життям» ножик. Я подумав, що враховуючи все, що пережив, цей ножик мене вже не налякає, але все одно неприємне відчуття.
Потім я вирішив якось встановити контакт і, лежачи, подумав, що не варто мовчати. Сказав йому, що я потрапив у Маріуполь як штурмовик, і мої товариші підхопили мої слова. Серед них був один офіцер – артрозвідник. Той чоловік спочатку зробив вигляд, що хоче нас побити, навіть сказав, що «я тебе, як підараса, прямо зараз тут припіздячу», але потім передумав і заявив, що «вас, впєрєді, сахар жде» – залишив нам кілька сигарет і час від часу заходив. На Великдень він зайшов і сказав: «Христос Воскрес». Я відповів йому: «Во Істину». Він був здивований і сказав: «О, ніхуя собі, православний, я думав, усі там якісь мусульмани чи старовіри». Я пояснив, що теж вірю в Бога. Тоді він дістав пляшку бояришника і запитав мене: «Що ти, малий, вип’єш?». Але я відповів зі сміхом: «У мене половини печені немає, який бояришник? Ти що гоніш?». Це вийшло доволі кумедно у тій непростій ситуації.
І що, коротше, проходить десять днів, мені знімають шви, і тоді прийшли по мене з комендатури. Взяли мене самого, я спустився, а там уже стояли люди з автоматами. Вони почали запитувати скільки мені років. Я мовчав, але потім відповів, що мені двадцять один. Запитали де я потрапив у полон, і я сказав, що у Маріуполі. Питали як мене звати. Потім один із них звернувся зі словами, що «А ти, малой, отвикай от українського язика», бо «ти вже в плєну. Здєсь на руском, понял?»
Коли я запитав, як довго мені доведеться сидіти, мені відповіли, що «ну, года півтора–два». Я не повірив і навіть посміявся, сказавши: «Та ну нахуй! Яке, нахуй, півтора–два года?» Вони пояснили, що треба чекати, доки не закінчиться «СВО», і саме це було ключовим моментом – треба сидіти «поки не кінчиться СВО».
Оце, каже, ключовий момент – «поки не кінчиться СВО».
Мене, поки вели і садили у пазик, я чітко чув, про що вони говорили. Вони обговорювали як при Україні їм жилося дуже погано: у них на частині дах був зроблений із якогось профілю, а коли прийшла росія, то шифер поклали і дах перекрили.

— А це ці ДНР–ЛНР?
— Це була воєнна комендатура ДНР. Я почув, як один із них розмовляв із дружиною і запитував чи дали воду, а потім наполягав: «Набирай все! Ванну набирай, блядь, там баклашки, тазики набирай!». Це було в той період, коли ситуація на фронті була дуже нестабільною, особливо за Нову Каховку – територія то переходила до наших, то до їхніх. Коли прийшли наші – воду закривали, коли їхні – відкривали. За їхніми словами, у Донецьку за вісім років воду давали лише двічі на тиждень, а тут їм дали аж тричі – і вони були дуже задоволені. Ми їхали на пазику, і один з них зауважив: «Бачиш, укроп, раньше в нас был один автобус, а сейчас – два пазика!». А я сидів у тому пазику і думав, що він по дорозі ще розвалиться.
Коли ми приїхали до іншої лікарні, до 15–ї, я їхав сам. Коли під’їхали до цієї лікарні, нас набили повний пазик – хлопців наших, усіх із пораненнями, «трьохсотих». Там був один дядько з комендатури, мобілізований, але цілком адекватний. Він звернувся до нас і сказав: «Парні, зараз їдемо, знаєте куди?» Ми відповіли, що ні. Він пояснив, що їдемо на Єленовку, а я тоді ще не знав що це таке. Він був здивований, мовляв, «Ти ще не знаєш?» і розповів, що там наших хлопців приймають, але дуже жорстоко поводяться – там багатьох забивають насмерть, у деяких ламають таз, руки і ребра.
Я не міг у це повірити, але він підтвердив. Я ж йому казав, що у мене проблеми з печінкою і ногою, і питав що мені робити. Він відповів, що залишилось лише молитися. Пообіцяв, що вони постараються сказати, що ми автобус поранених, щоб до нас не чіплялися, але визнав, що приємного там не буде.
Коли ми заїхали на територію Єленовки, той дядько запевнив, що нас чіпати не будуть, а потім наші про все розкажуть. Вийшли, нас просто записали. Ну оце крики: підр, сідр, давай бігом. Завели нас в Єленовку, у барак. Заходиш – сквозняк, грибок, води нема. Стоять просто піддони, лінолеум, у кого є – простирадло.

— А Єленовка – це що?
— Я так зрозумів, це був СІЗО–лагерь. Але він був законсервований, закритий, він уже не працював. Його відкрили для військовополонених. Єленовка – це перша точка, куди звозили всіх військовополонених. А полонені попали де? У Маріуполі. Така велика кількість – не один, не два, а скільки в нас попало? І от усіх, коротше, на Єленовку, а з Єленовки етапом уже по інших зонах, коротше. Єленовка – це був перший пункт, куди наших парнів звозили.
Ну все, нас вивели, там прийняли. Дали щось по пару лящів. Ну це, блядь, взагалі, тупо понт у порівнянні з тим, що парні пройшли, коротше. У нас коридора не було. Вони просто стояли і волали: швидше, хулі ти кульгаєш.

— Це їхній вертухай чи хто?
— Так, так, так, попкарі, от ці, блядь. ДНРовці.

— Що таке попкар?
— Ну, попкар, вертухай, інспектор, пан наглядач *сміється. Коротше, заходжу, і там зустрічаю тих хлопці з Маріка, знайомих. Вони ж мене одразу там до себе, на свій подон, койко–місце, на одіяло, бачать, що я сильно поранений. Я з ними говорю: «Мужики, а шо, ви давно?». Каже: з Маріка їх на Сартону привезли, там більш–менш адекватно. А потім – на Єленовку. Каже: «А шо, як вас прийняли, вас били?». Кажу: «та нє». А він сказав тоді: «Їбать, дружище, нас забивали». Там було близько тринадцяти чи п’ятнадцяти пазиків, завантажених людьми. Перший автобус приїхав десь о восьмій ранку, і відразу ж утворили коридор, через який кожного, буквально кожного, били. Вони ламали цеглини, палки, рвали шкіряні ремені на хлопцях, гнули арматуру – це був справжній прийом «на повну». Почали бити о восьмій ранку і били їх аж до наступного дня, знову близько дев’ятої ранку. І коли побачили, що б’ють уже «через силу», то в автобусі залишалося двоє людей, і їм сказали: «Та ні, хватить смертності, каліцтва. Цих двох просто запишіть і відправте». А перепіздячили іменно всіх. Це іменно перших полонених.

— На Єленовці скільки був? Хто допитував? Що питали?
— На Єленовці я, коротше, пробув тиждень. Там – допросікі–хуйосикі…

—Хто допитував?
— СК. Слідчий комітет. Ну, рускі.

— Що хотіли взагалі?
— Взагалі питали хуйню: хто я, що я, чому пішов служити, з якої бригади, де саме потрапив у полон. Була справжня «двіжуха» – питали навіть контактний номер мами, фотографували, кажучи, що будуть виставляти ці фото у групи, щоб показати, що ми в полоні. Мене, як «трьохсотого», не били. Якщо був допит, то таких, як я, не чіпали. Звісно, не всіх, але загалом так було.

— А якщо офіцери?
— Інша справа – офіцери. Їм «пізда», як кажуть. Там жорсткіше. Далі дивляться, хто саме служить: снайпери, артилеристи, офіцери, розвідники. Якщо це спецпідрозділи, то ситуація взагалі складна. Так само і з добробатами: цим хлопцям дуже важко, коли вони потрапляють у полон. Загалом існує своєрідне розрізнення між підрозділами та специфіка у тому, як обробляють полонених. Це важливо розуміти, бо від цього залежить і ставлення, і подальша доля.

— А офіцери чого?
— Бо ти дуже дохуя знаєш. Розвідники – це, як усі розуміють, дуже круті хлопці, тямущі. Неважливо з якого підрозділу ти – розвідка завжди має особливий статус. Артилеристам і мінометникам теж усім все зрозуміло: знають, що це за люди, що таке артилерія. Снайпери – це теж окрема категорія – всі розуміють, хто вони такі. А от звичайних штурмовиків, до яких я себе відношу, часто просто били, давали їм по повній, а потім про них забували. Але до офіцерів, артилеристів і снайперів – зовсім інший підхід.
Усім офіцерам намагаються нав’язати реальні терміни тюремного ув’язнення. І це не якісь там 8 чи 10 років – у деяких випадках це по 25 чи навіть 28 років. Це справжня проблема і несправедливість, яку важко пояснити.

— Куди далі після Єленовки?
— Я провів у Єленовці близько тижня, а потім нас перевезли до луганської народної республіки. Там, чесно кажучи, атмосфера була доволі напружена – люди там були дуже накручені. Спочатку нас прийняли і, що дивно, нікого не били. Спочатку там було близько 500–600 чоловік. Потім першу групу зі 156 бійців етапували до росії. Усі ці процеси були досить спокійними: «приймали, відправляли, не чіпали».
Ми приїхали на початку травня і, 23 травня, у День морської піхоти – це наше свято – трапилася неприємність: хлопці випадково розбили вікно. Це стало початком «качелей», як я це називаю. Нас трохи «качнули», дали по голові, поставили у коридор.
Пам’ятаю, як ми йшли до їдальні: бігаєш із кімнати до столової, і раптом вибігаєш із локалки – і одразу біжиш їсти, намагаючись не потрапити в біду.

— Що таке локалка?
— Локалка – це локальний сектор, де утримуються військовополонені. Коротше, дали нам трохи пізди – це як ми вибігали. А парнішка був поранений, і в нього осколки пішли гуляти по крові – він задвохсотився, вмер.

– Бо медичну допомогу йому як надали?
— Ну, рани перемотали. Ніякої операції йому ніхто не робив. Дуже багато хлопців, які там залишились, які за мною приїхали, мали осколки в тілі. Його коли виносили – є ж традиція: «Герої не вмирають», і стати на коліно. Ми ж красиво це все зробили, бо це наш побратим у такій ситуації. А їм це дуже сильно не сподобалось. І от з того моменту почалася весєлуха. Кожного тижня – шмон. Ну, типу, раз на тиждень, у суботу, був шмон. А шмон у нас був веселий дуже. Собаки, палки. Ну, типу, забігають у локалку, хлопці в масках, у бронежилетах, ну такі, типу, знаєш. І – мордою у підлогу! Встали на місця!

— Як виглядала територія?
— Коротше, дивись. Заходиш у ворота – стоять два двоповерхові будинки. Локалка приблизно 100 метрів у довжину, 20 метрів у ширину, ось такий, блядь, прямокутничок. Ну, приблизно як півтора мініфутбольних поля, коротше. У вас виходить два бараки, чотири корпуси. Там п’ятсот людей. На п’ятсот людей місця взагалі нема.
І просто – шмон. От ти гуляєш на вулиці або в бараку, чи ти лежиш. Ти просто чуєш, як дзвонять три дзвінки – це відкривається локалка. Ти виглядаєш з вікна чи на вулицю, бачиш, як до тебе забігає чоловік 20–30. І починається двіж. Нас ганяють, поставили по отрядах. Все, шмонають, можуть качнути: присідайте, віджимайтесь. Пісні, звісно ж, ми всі співали.

— А що співали?
— Я знаю 24 пісні, які хочу забути. У мене був період, що я прокидався вранці, і в мене в голові або гімн російської федерації, або пісня про Лєніна. Вони казали, що в Україні про Бандеру співають, а ми будемо співати про Лєніна.
Якось заходив начальник зони під час шмону. Він стояв перед нами й казав: «Що ви з себе корчите? Які там “Герої не вмирають”? Живіть, смотріте телевізор, героїя».

— І що дивились?
— Ну з ТВ – новини і фільм, коли були можливості.

— А новості їхні?
— Звісно. Скабєєву, Володимир Володимирович.

— І що? І як вони сприймались?
— Коли я вперше чув про те, що відбувається, мені здавалося, що це все – абсолютна маячня, якась брехня. Спочатку, на морально–вольових, я думав: «Та це все піздьож, коротше, вся та срань». Але потім почали приїжджати нові військовополонені з тих районів, про які раніше розповідали, і вони підтверджували, що в Україні справді срач. Спочатку привозили лише контрактників, більш мотивованих хлопців, а згодом почали надходити мобілізовані, і ситуація ставала ще гіршою. Коли я питав у мобілізованих, чи є у них ця вся техніка, вони відповідали: «Ні, нічого немає, все продається, корупція, коротше, в Україні нічого немає». Тож офіційна картина відрізняється від реальності, і це дуже розчаровує.
Ну, приїжджали й адекватні хлопці. Вони розказували, що не все так погано, адже створюються нові бригади, і це давало нам певне полегшення, мовляв, «не все так пєчально в Україні». Попри складності, патріотизм у нас у серцях залишався, хоча, чесно кажучи, він поступово згасав. Особливо це було помітно у деяких хлопців, які вже довго воювали – за два з половиною роки їхній патріотизм дуже тьмянів, і дехто взагалі втратив його. Я пам’ятаю, як це було непросто, коли через такий довгий час на війні у багатьох почали зникати ті яскраві патріотичні почуття.

— 2,5 роки полону?
— Так. А ти розумієш, що взагалі нуль реакції. Бо приїжджають хлопці й кажуть, що їхні воєнні полонені у нас сидять «як сир у маслі». І, насправді, так і є. Я дивився відео – до них регулярно приїжджає «Червоний Хрест», вони під наглядом, територія маленька, але все ж таки не по стандартах Женевської конвенції, тож пропонують зробити ширшу локацію. І ти просто охуєваєш від цього контрасту. А у нас – в камеру, у хату чи на локалку, де передбачено 150 місць, напихують 400–500 людей. Нема де нормально присісти, нема де дихнути. І при цьому вони там почуваються чудово. «Червоний Хрест» до нас жодного разу не приїжджав. За три роки була лише якась тьотя, яка приїхала «по правах людини». Нас попередили, що можна задати будь–які питання, але потім підкреслили: «Ви зрозумійте, вона поїде, а ви лишитесь». Коли я запитав, чи можна поспілкуватися, надіслати родичам листа чи подзвонити – отримав категоричну відмову. Навіть на конкретні питання відповідали, що «взагалі ні». Це справжнє знущання, і ні про яке дотримання прав чи контролю з їхнього боку мови не йде.

— Коли ти вперше дав знати рідним, що ти живий?
— Лише через п’ять–шість місяців, коли перший мій товариш поїхав додому. Він вивчив номер моєї мами й навіть передав їй записку від мене. Я не знаю, як він цю записку провіз – чи сховав між пальцями, чи якось інакше, але мама зробила фото тієї записки: невеличкий листочок, на якому моїм почерком було написано номер телефону мами, а поруч – «мама» в лапках і звернення «тьотя Люда». Вона зберігає цю записку в рамці. Пізніше поїхав ще один знайомий, який був зі мною в полоні, і він особисто приїхав до мами, щоб розповісти, що я живий.

— Чи доходили листи?
— Почали надходити перші листи. Це було десь через два роки перебування в полоні, і хлопці вже почали отримувати звістки. Коли приїжджала ОБСЄ, наші сторони обмінювалися мішками з листами: вони несли свої, ми – свої. Якщо їм було не все одно, листи доходили до адресатів. Але це було нечасто, бо роками ніхто не поспішав передати інформацію. Через три роки я почав трохи спілкуватися з адміністрацією, і тоді ж почув, що там, в управлінні, лежить купа цих листів, просто нікому не хочуть їх передавати – «забивають хуй», як казали мені. Я сам за три роки і тиждень не отримав жодного листа від мами, хоча намагався давати про себе знати. Коли хтось із знайомих поїжджав – просив через них передати мої контакти.

— Скільки загалом ти там пробув?
— Отак я провів три роки і тиждень в ЛНР, практично без зв’язку з рідними, і лише через багато часу зумів дати про себе знати.

— А взагалі забирали когось на обмін? А як вони вибирали?
— Вони не вибирають. Те, як я володію цією інформацією – я не знаю, правда це чи неправда. Просто на лагєр, на цю зону, на цю адміністрацію, де ми сиділи, приходить лист. На листку стоять три печатки: ФСБ, ГРУ і ще якась залупа. Стоять три печаті, прізвища, рік народження. Все. Тобто адміністрація взагалі ніяк не впливає на це.
Не так, що «Оце, нахуй, заїбав – відправляйте його додому». Тільки: «Оцей заїбав – дайте йому пізди, тільки щоб не вийобувався».
Поначалу як воно було? Заходить у локалку адміністрація: тей–тей–тей, дві хвилини на збори з речами, поняв? І ти не знаєш, куди їх везуть. Якщо тип з адміністрації, мусор, то може сказати: «Рєбята їдуть додому». А деякі кажуть: «Я вам не скажу, куди вони їдуть». Це може бути етап, це може бути й на розстріли, ніхто не знає.
До речі, у мене є знайомий, який з Єленовки попав у групу – їх відправили на Маріуполь. Вони там розвали розбирали. Там взагалі жорстко.

— А ти звідки знаєш?
— Його поміняли, я з ним спілкувався. А це, поняв, я з ним спілкувався – у нього дуже жорсткий ПТСР. Саме через ті двіжухи, через розвали.
Я от приїхав сюди, дивився: Бахмут, Буча, Ірпінь. Боже, я дивився і плакав. Через пацанів, які там стояли. У Бахмуті, знаєш, цей двіж. Я дивився і розумів: як це дев’ять місяців стояти в такому пеклі. Різниця тільки одна – у них був тил, а у нас не було нічого. Найближча точка до нас була 120 кілометрів. Хто по карті знає – може уявити: маленька піздюлька Маріуполь, а навколо 120 кілометрів росіяни. Навколо Маріуполя було 14 оборонних ліній.
Я коли йшов на прорив, ми в окопи до них стрибали, і «Гради» їхні бачили, і на пости їхні заходили. Ну, коротше, це окрема історія. Хлопці, Маріуполь – туди летіло все. Крім тіл військових, які лежали, бо їх не можна було забрати, лежали тіла цивільних. Дорослі люди, шкода. Чоловік, жінка, матір, діти. Це просто жах. Всі ж знають, що вони ФАБом і в роддом влучили.
У перші ночі, у світлий день – постійно у вас запах пороху, розряджене повітря від пострілів, від вибухів. Свинець, порох. Я коли вийшов з Маріуполя, ми пройшли 10 км від міста, і я був дуже вражений: що таке тиша і що таке свіже повітря. От така двіжуха.
А ще, коли вийшов з Маріуполя, я замерз. Бо в місті постійно все горить, тобі жарко, ти рухаєшся. А тут я вийшов за 10 км від Маріуполя, квітень, іде сніг. Я думаю: їбать, отето я попав. Холодно було, поняв? Ми один до одного притулились, йде дощ, сніг. І ми так гріємося. Зазвичай воєнний може грітися, як? Постріляв, ствол гарячий, обняв його – і все, круто. А там так не можна було.
Ми як виходили, старалися виходити тихо і без бою. Так, були бої, були засади – коротше, це такий ад. Я вам навіть передати не можу. Такий самий Маріуполь, коротше, поняв? Жорстка хуйня.
І ще кажу: напишуть, що я реально спілкувався з нашими хлопцями, які були в тих залупах – за Бахмут, за Херсон, за Запоріжжя. Я спілкувався з хлопцями, у мене є знайомі, які там у штурмах участвують.
Там, де я перебував три роки і тиждень – це вже, блядь, більше тисячі днів.

– Ти їх рахував?
— Канєшно. Як перевалило за п’ятсот, я думаю: все, малий, треба прищибатися до кінця СВО. Вони обіцяють: все, кінець у 35–му році. А я вже рахую.

– А що вони обіцяють?
— В них же цілі. В них висять документи. Цілі «СВО»: «денацифікація України», «демілітаризація України», неблоковий статус, без ядерки, без нічого. Забрати «ісконно–русскіє» території – Донбас, Одеса, Миколаїв, Харків, Херсон, під Дніпром. А там і Київ, і всю Україну.
І ти з ними говориш, а вони кажуть: «Рєбята, ми будемо їбашитися до останнього». Кажуть: це точно не 30–й рік, це далі. «Тобі скільки років?» — «24». — «Ну, значить, чекай років до 34». І я такий думаю: «в пізду, блядь».

– А вони вірять у те, що кажуть?
— Вірять. Серйозно. Вони реально думають, що виграють, що перемагають по всіх фронтах. А я дивлюсь наші новини: так, рашисти просунулись, там взяли щось. Але в нас хоч якась правда є. А в них – ніхто не вмирає, ніхто в полон не попадає. У них тільки «Україна їбашить по дитячому садку, по школі».
Потєрь нєт, да?

Я тобі зараз розкажу. Ми десь сиділи біля їхніх складів РСЗО. Наші туди влучили двічі. А Скабєєва казала, що вдарили по заводу газових балонів. Ми ржали до сліз. До нас заходить адміністрація: «Що, новості смотрєлі?» — «Так». — «Нахуй ви їх дивитесь? Там уже другий день газові балони вибухають».
У Росії, кажуть, ППО може муху в польоті збити, а «Хаймарса» – «пожалуйста». Отакі приколи.
Перший рік–півтора було тяжко, дуже погане ставлення. Право на существованіє – базара ноль, ти там є. Але назвати це життям… Ніяк. Я дивився на їхніх воєннопленних: сидять, роблять. В них на території є чіпок, колбаси навалом. А я за три роки полону колбасу бачив тільки на картинці. А адміністрація що? «Сідар, підар, нахуй, упав віджався, стань, співай, получи пізди». Доєбатися могли за те, що не побритий. То палкою, то ногою, то в дежурку на електрошокер можна було попасти, лише за те, що ти є. Все по настрою. Я особисто попадав у двіж. За те, що голосно не співав. Получив пізди палками, аж шкіра на жопі тріснула. А ще получив за зарядку. Бо там була зарядка, дружище. Вони ж «переживають», щоб ми не атрофірувались. Підйом о 6-й ранку, потім зарядка 15 хвилин. Я робив крайні вправи, холодно, зима, фуфайки. Я руки в карманах тримав. Ну і получив я пізди просто за це. Коротше, попав я на зарядці, зловив свій флеш-рояль — і нормально прищібнули, так сказати. Прищібайся – це ти попав у прицел: «Оцього в дєжурку». Все, ти вже йдеш, трусишся, думаєш: аби вижити. «Шо, блядь, руки в карманах, нахуй, на зарядці, блядь?» Ну, в принципі, знаєш, може зараз я дурний, може ПТСР. Я розумію, що я нарушив їхні правила, получив пізди. Ну не так же жорстко. Ну навіщо, за руки на зарядці їбашить тапіком? Ну от навіщо?

– Це вони током б’ють?
– Ну да, тапік, 32 ампери. Це відчуття малоприємні. Прищібають на вуха, крутять. А в тебе тригер іде такий, як тєлік, знаєш, чорно-білий. Вже в очах темніє. І в тебе якщо руки за спиною зачеплені в наручниках, то ти б’єшся головою об підлогу, щоб клєми злетіли. Це, блядь, як сказати... Це жорстко. Це ПТСР, злоєбучий. Це саме полон. Це, блядь, просто пекло. На даний момент я не боюся воювати. Я не боюся померти. Я боюся знову потрапити у цю хєрню.  Я ж кажу, перші півтора року було тяжко. Прийшла росія, коротше ФСІН. Я не знаю, як то називалося тоді, але зараз там це ФСІН. От коли вони появились, то появились якісь планки з воєнопленими. Ну якщо, калічать, чи пиздять — то щоб було за що. Просто так вже все — вони до нас не лізли. Не було, щоб вони залетіли чи ще щось. Да, була спецура на зоні. У нас була спецура — вони ходили, дивилися, щоб ми не бунтували. Коротше, нічого такого не було. За півтора року спецура заходила, показувала, що вони є. Але щоб когось забили, поламали, покалічили — такої хуйні не було. В основному це була адміністрація за зальоти, за хуйоти. Знову ж — вернемось до теми артилеристів, снайперів, розвідників. Їх треба садити, придумати справи. Є тіпи, які тримаються, знаєш, весь час. От його викликали — потім, допустимо, снайпер. Ти їбашив у цивільних? Ні. Пиздять там. Тапік, ток, якесь інше катування.

– Але вони не ламаються, так?
– Ні, не ламаються. Красавці. Таких хлопців треба забирати. Там всі прекрасно знають. Не службу ту, про яку ми кажемо, кого треба забрати. Бо хлопці просто їдуть психікою, тіпа, і їдуть дуже сильно. Але хлопці тримаються. Деякі ламаються, хлопці. І ти маєш розуміти, люди не залізні. У кожного є свій больовий поріг. Я знаю, що деяким хлопцям говорили: «Бери на себе діло». Все, добре, я візьму — і тоді не чіпайте. Придумай сам. Хлопці придумують собі, що їм скажуть. І вони потім вигадували розстріли цивільних, нахуй. Він пише, де, як, типу, і придумує все на ходу. Такі от справи. Перші півтора року була от така хуйня. Потім стало трохи легше. Я ж кажу: як за зарядку — залетів то пару днів добре мене катували.

– А скільки по часу це триває?
– От мене на зарядку вранці забрали, а ввечері вернули. Забрали в сім, потім вернули на шикування, перерахунок до восьмої тридцять. Я встиг покурити — і мене забрали знову до обіду. З восьмої тридцяти до першої дня. А потім, після обіду, я прийшов, мене всього трусило. Потім «Оцей в дєжурку» і десь до четвертої години. До четвертої години мене поєбашили. В чотири вечірні шикування, перекличка. З четвертої до пів п'ятої. Потім мене знову забрали. Ще дві годинки пиздили, потім вернули. І ти вже це все терпиш. О сьомій ти прийшов відбій в десятій. Перший день ти просто охуєваєш від того, наскільки можна їбашить. Ти пережив ту хуйню, ФАБи, хуяби, всю цю двіжуху пережив. А тепер ти боїшся йобаного тапіка. Ти не боїшся, що тебе заб’ють, покалічать. У мене просто панічний страх цього тапіка, тока. Я боявся світло вмикати, щоб ти розумів. Думав, зараз як хлопне. І отак чотири дні поспіль. Коротше, вони мене визивають на крайній день, а мислі, щоб ви розуміли, за чотири дні, вже про суїцид. Не в плані так, знаєш, як це все заїбало, може вскриться, може не вскриться. А ні, ти вже щось думаєш, а чим ти вскриєшся, якщо нема нічого, ти дивишся, о, вікна скляні. Зараз головою в вікно, шию, на осколках поріже і все, кінець. Або ти можеш стрибнути з другого поверху. У нас були люди які - бах, все, 200. І ти, розумієш, він або піздець якийсь сильний, що зробив це, і ти цього не змог, або піздець якийсь слабий, що ти можеш терпіти, а він не може. Черствієш в полоні дуже сильно. Дуже сильно. Ну, людське є, але воно, пропадає. Тобто, в полоні головна задача твоя – вижити. Головна твоя задача – вижити і не стати дебілом, інвалідом або калікою. І ти для цього маєш робити все, коротше. Знаєш, це як в ізраїльській армії: там кажуть — якщо ти попав у полон, роби й кажи все, що тобі скажуть. І це правильно.

Продовження інтерв'ю в наступній частині.

Післяслово автора

"Ця розповідь болюча шокуюча і, вона, на жаль не єдина. Сотні і тисячі хлопців і дівчат пройшли і проходять через пекло московитського полону і сьогодні діляться з нами своїми історіями".

Поки чекаєте на продовження, зверніть увагу на ще одну з таких історій.

"Це свідчення морського піхотинця, який пройшов Маріуполь, оточення, прориви полями Донеччини і багатомісячні тортури в московитських катівнях. Він пройшов через Гауптвахту в Донецьку, СІЗО Старого Осколу, камеру маніяка Чікатило в Таганрозі, і нарешті - безіменне СІЗО на Уралі, де українці гнили заживо, стоячи під совєцьку музику. Його історія нагадує: це не минуле, це реальність, яка триває зараз. Це досвід багатьох, хто досі лишається в полоні, серед конвеєра тортур, створеного для знищення наших людей. І навіть повернувшись додому, він каже одне: не сприймайте це як особисте, бо там, за дротом, усе ще стоять ті, кому болить щосекунди".