Розділення Кіпру на дві частини. До чого тут США, перша поява «Байрактару», як Т-34 знищили американські М-113 та висновки для України
Курорт з кровавою історією
Кіпр, що розташований у східній частині Середземного моря, відомий своїми мальовничими пляжами та розкішними курортами, але мало хто знає, що майже 50 років тому на острові розгорталися наймасштабніші військові дії у Європі після Другої Cвітової війни та до початку Югославських війн. Про причини, перебіг та наслідки війни на Кіпрі – далі в статті.
Історія Кіпру
Наразі Кіпр поділено на дві частини: Республіку Кіпр, яку переважно населяють греки-кіпріоти (59% площі острова) та Турецьку Республіку Північного Кіпру, невизнану країну, населену переважно турками-кіпріотами (36% острова), проте так було далеко не завжди. За свою довгу історію острів встиг побувати під контролем єгипетських фараонів, Риму, арабів, Візантії та Венеціанської республіки, але переломним моментом для Кіпру став 1571 рік – рік османського завоювання. Мусульмани з Туреччини та Близького Сходу почали активно заселяти острів, який до цього цілковито належав грекам-християнам. Не зважаючи на те, що до православної церкви Кіпру, яка існує й понині, та християн загалом, ставилися цілком толерантно (це стало головним фактором збереження грецької ідентичності на острові протягом століть), вони були вимушені сплачувати спеціальний податок, джизію, та проявляти цілковиту покору. Мусульманські поселенці, зі свого боку, мали власне самоврядування та привілеї, що розколювало суспільство та спонукало деяких греків приймати іслам. За перше століття окупації відбулося 30 повстань, проте всі вони були придушені силою. Наступним етапом історії Кіпру стала британська окупація. У 1878 році, на тлі занепаду Османської Імперії, Британська Імперія нав’язала їй договір, згідно з яким Лондон отримував контроль над островом, але зі збереженням формальної влади Стамбулу над ним, в обмін на виплату значних коштів та захист «азійських володінь султана», зокрема від Росії. З початком Першої Світової війни османи та британці стали ворогами, через що Кіпр був анексований останніми, а у 1925 році офіційно оголошений колонією Британської Імперії. У той же час, у греків-кіпріотів (+-70% населення) та турків-кіпріотів (20-30% населення) виникає власна національна ідентичність, проте великих обертів рух за незалежність набере згодом. Другу Світову острів пройшов, воюючи на боці Антигітлерівської коаліції. 6 тисяч кіпріотів воювали проти Італії в Греції, 19 тисяч служили в лавах британської армії на Кіпрі, а ще 5 тисяч – за його межами. Після 1945 року імперія, над якою ніколи не заходить Сонце, почала стрімко розпадатися. Кіпр, на якому активно пробуджується національна самосвідомість, стрімко ступає на шлях незалежності.
Початок незалежності
Омріяна незалежність сприймалась грецькою більшістю як перехідний етап перед приєднанням до материкової Греції, як це до цього зробили острови Родос та Крит. У 1950-му році відбувається референдум про проведення енозісу– приєднання Кіпру до своєї alma-mater Греції. Греки-кіпріоти масово підтримують ініціативу, турки-кіпріоти повністю бойкотують голосування, а британська адміністрація вбачає в цьому шанс розколоти кіпрське суспільство та не дати острову здобути незалежність. У цьому ж році «батьком нації» на Кіпрі стає Макаріос ІІІ, колишній архієпископ острову, який одночасно став духовним, релігійним та політичним лідером грецьких кіпріотів.
Новим етапом боротьби за незалежність стає створення у 1955 році організації ЕОКА (Національна організація кіпрських борців), яка ставила собі за мету об’єднання з Грецією та вела збройну боротьбу проти британської адміністрації на острові. Пізніше, у 1958 році буде створено й Турецьку Організацію Самооборони, що буде боротися за приєднання до Туреччини та захист своєї меншини на острові. Кіпрське питання намагалися вирішити дипломатичним шляхом, а саме винесенням його на розгляд в ООН, але Лондон зривав будь-які обговорення. Він намагався зіткнути лобами кіпрських греків та турків, але такий план не спрацював. Британці вдалися до радикальних дій: було введено надзвичайний стан, бунт подавили силою, а Макаріоса ІІІ вислали з країни. Не зважаючи на тимчасовий успіх, у 1959 році переговори за участі Греції, Туреччини, Британії та представників Кіпру призводять до проголошення незалежності острова, всі три країни стають її гарантами, що згодом нагадуватиме гарантування безпеки Україні від підписантів Будапештського меморандуму. Вибори відбуваються у тому ж році, президентом стає Макаріос ІІІ, а віцепрезидентом - турок-кіпріот. Станом на 1960 рік на острові знаходилися війська трьох країн-гарантів, а політична та національна ситуація була наступною:
Верховний суд країни складався з трьох суддів: грека-кіпріота, турка-кіпріота та верховного судді з нейтральної країни. Такий стан речей не міг задовольняти грецьку більшість, оскільки проведення енозісу при наявності права вето у віцепрезидента було неможливим. У 1963 році президент Макаріос ІІІ незаконним шляхом вводить зміни до конституції, що забирає важелі стримування у турецької меншини; турки-кіпріоти виходять на протести. Цей рік ознаменувала й одна з найстрашніших подій в історії Кіпру – Криваве Різдво. Поліцейський грек-кіпріот вбив двох турків-кіпріотів, що спричинило масштабні сутички між двома народами Кіпру, внаслідок яких загинули 174 грека та 374 турка. Домівки втратили 1200 та 2500 людей відповідно. Для припинення кровопролиття у 1964 році на острів було введено миротворчий контингент ООН.
Міжвоєнний період
Період 1964-1974, який можна назвати «міжвоєнним», був затишшям перед бурею. Обидві сторони конфлікту розуміли, що миру між греками та турками на Кіпрі вже не буде. Греція, у рамках підготовки до майбутньої війни, відправляє на острів численних військових радників, які займають майже всі офіцерські посади в армії Кіпру (Національній гвардії). Турки-кіпріоти бойкотують військову службу й створюють власні загони самооборони, що призводить до того, що кіпрська національна гвардії майже цілком складалась з греків. Туреччина, своєю чергою, розуміла невідворотність її військового втручання, через що нарощує власний ВПК: будуються десантні кораблі, гелікоптери, літаки та амфібії, формуються численні та озброєні сучасним обладнанням десантні підрозділи. План Анкари полягав у швидкій блокаді Кіпру та ненаданні можливості Афінам доставити власні війська до острова. Перша мала велику перевагу, адже відстань від берегу Кіпру до Туреччини складає менше 90 кілометрів, а від найближчого грецького острова, Криту або Родосу, – більше 500. Президент Макаріос ІІІ, неочікувано, переводить курс країни від енозісу до незалежності, чим відвертає від себе націоналістів та ультраправих Кіпру. Це не було б великою проблемою без наступного його кроку – налагодженням зв’язків з комуністичним блоком. По-перше, Макаріос відвідував країни блоку ОВД та СССР, де встановлював контакти з місцевими православними церквами, але, скоріше за все, й з партійними елементами. По-друге, Республіка Кіпр налагодила економічні зв’язки та домовилася про поставки зерна з Північним В’єтнамом – найзаклятішим ворогом тогочасних Сполучених Штатів після Москви. Третім необачним кроком президента була підтримка Трудової Соціалістичної Партії Кіпру. Він не мав соціалістичних або комуністичних поглядів, але конче потребував підґрунтя для об’єднання турків і греків на острові, бо нестабільність мала ось-ось перерости у війну. Перспективним рішенням було з’єднання кіпріотів за трудовою ознакою, але національний та політичним чинники виявилися вагомішими. Такий поворот подій не міг не лякати США та, особливо, Велику Британію, яка була глибоко залучена в кіпрське питання. Варто зазначити, що описані події – це розпал Холодної війни та боротьби за нейтральні країни. Перспектива перетворення острову у центрі Середземного моря на форпост комунізму виглядав жахливо для НАТО. Альянс вже мав досвід Куби, яка становила постійну загрозу для Америки. Саме з таких міркувань й виникла думка, що розділення острову або окупація частини Туреччиною є цілком прийнятною: Москва не зможе взяти владу в Кіпрі, якщо її вже взяла Анкара, член НАТО. Цілком можливо, що при збереженні курсу Кіпру на Західний блок, острів мав би якусь підтримку США у вигляді фінансової або військової допомоги. Також Вашингтон б точно не відмовився від перспективного використання британських військових баз на Кіпрі, й для цього точно не знадобилось б кровопролитне турецьке вторгнення. Варто зазначити, що Макаріос відмовився від енозісу й через наявність військової хунти «Чорних полковників» в Греції, яка була фактично фашистською. Про неї та наслідки дій президента Кіпру – далі.
«Чорні полковники» та привід до війни
Греція 1964 року – це монархія, на чолі з королем Костянтином ІІ, якому було лише 24 роки. Правління його батька, Павла І, ознаменувалося закінченням Другої Світової війни, яку він пересидів у Лондоні після втечі з Афін під натиском гітлерівців, перемогою над комуністами у громадянській війні та численними утисками профспілок і громадських організацій. Молодий монарх також був прихильником ультраправих сил, через що не відповідав запитам суспільства на омріяну демократизацію. Для пояснення громадянам, що авторитарний режим – це благо, проводиться пропаганда постійної червоної загрози над країною. На її тлі, у 1967 році, владу захоплює група офіцерів, яку згодом назвуть «Чорними полковниками» за колір їх мундирів.
Одразу почалися масові арешти та страти незгодних, яких публічно називали комуністами та зрадниками. Костянтин ІІ підтримав хунту, але незабаром був змушений виїхати за кордон: «Чорні полковники» отримали необмежену владу. Греція стала диктатурою з цензурою, пропагандою, «ворогами народу» та ідеєю державної величності. 10 років потому країна мала низький рівень життя, велике невдоволення громадян, сотні вбитих та десятки тисяч ув’язнених. Полковники терміново потребували чогось, що змінило б ставлення до них у народу, і, як зазвичай у диктаторів, цим «чимось» стала маленька переможна війна. Або, як у випадку Греції, - швидке та блискавичне приєднання Кіпру. План полковників полягав у проведенні ідентичного до грецького перевороту на Кіпрі. З приходом до влади прихильника енозісу, острів сам би прийшов до рук Афін без прямого військового втручання. 15 липня 1974 року був проведений переворот. План було виконано бездоганно, окрім однієї деталі – Макаріос ІІІ залишився живим та втік на британську військову базу. Це зіграло ключову роль у міжнародному невизнанні легітимності заколоту, оскільки законно обрана влада залишалась живою та вільною. Новим главою Кіпру став Нікос Сампсон, який одразу заявив про курс на приєднання до Греції. Турецька меншина, своєю чергою, запросила допомогу в Анкари. Туреччина звернулась до Британії, як однієї з країн-гарантів незалежності Кіпру, проте та відмовилась від втручання та рекомендувала робити те ж саме туркам. Не зважаючи на рішення союзника, тогочасний прем’єр-міністр Туреччини Бюлент Еджевіт прийняв рішення про невизнання грецької та кіпрської хунт, а також про військове вторгнення на північ острову.
Початок турецького вторгнення на Кіпр
Вже ввечері 19 липня, на четвертий день перевороту, турецьку десантні кораблі почали рух на південь, а 20 липня почалась висадка перших військових підрозділів. Цікавим фактом є те, що одне з десантних суден мало назву «Байрактар», що з турецької означає стягоносець.
Саме з того моменту бере початок традиція називати великі кораблі «Байрактарами», що згодом застосовувалось й до відомих нам безпілотників. Поміж морського вторгнення застосовувалось й повітряне: операція стала однією з наймасштабніших із застосуванням вертолітного десанту: 72 гелікоптери одночасно висаджували десант на додачу до 36 транспортних літаків з солдатами. Десантники захоплювали важливі сполучення, мости та військові бази, щоб запобігти швидкому перекиданню грецько-кіпрських частин у район висадки. У перший день на Кіпр висадилися 7000 солдатів на додачу до 650 людей турецького контингенту на острові та декількох тисяч штиків турецької самооборони. Сили двох сторін стали майже однакові. Дуже цікавим епізодом перших днів війни став бій між кіпрськими Т-34 та турецькими новітніми БТР М-113. Радянські танки знищили два американських бронетранспортера, що було першим та останнім таким досвідом у світі. Загалом, турецькі частини по всіх параметрах перемагали кіпрських супротивників: техніка НАТО протистояла застарілим та нечисельним машинам, зазвичай, радянського виробництва, 1940-х-1950-х років: гелікоптери UH-1 «Ірокез», літаки Ф-100 «СуперСейбр» та Ф-104 «Старфайтер» проти відсутньої кіпрської авіації; танки «Паттон» та М-113 проти Т-34. БТР-152 та БТР-112. Зенітні війська острову представляли собою малокаліберну зенітну артилерію та зенітні кулемети. Грецькому гарнізону у 1500 людей та кіпрській Національній гвардії не вдалося скинути десант у море, армія була вимушена відступати. Турецькі сили також зазнали втрат: одна з груп вертолітного десанту висадилась прямо на шлях просування кіпрських частин, зупинила їхній рух, але втратила 120 солдатів, що було найбільшими турецькими одномоментними втратами за всю війну. Незабаром турецькі війська захопили портове місто Кіренія, що стало їх комунікаційним та оборонним центром. Національна гвардія Кіпру провадила військові операції й проти турецьких поселень по всьому острові, внаслідок чого всі вони були захоплені, а місцеве населення потрапляло під етнічні чистки, що тільки збільшувало турецьку рішучість у війні та провокувало відповідні чистки греків. Сампсон та хунта сподівалися на допомогу Греції, бо без неї ситуація була програшною в усіх аспектах. До того ж, ніхто в світі не сумнівався в наданні Афінами збройного опору туркам. Таким чином, на тлі постійного очікування грецьких кораблів, турецькі ВПС потопили власний есмінець «Коджатепе», переплутавши його з ворожим, адже кораблі країн-членів НАТО мали однаковий камуфляж. Кінець-кінцем, все, чим допомогли Афіни, - це надання Кіпру частин спеціального призначення у режимі повної секретності. Проте ця допомога не зіграла великої ролі, адже протистояти авіації та техніці Туреччини було майже нічим. Фактична зрада кіпрських союзників Грецією пояснюється відсталістю військових сил останньої: якщо Анкара активно готувалась до війни, то Афіни не займалися підготовкою власної техніки та особового складу, що призвело до нездатності грецьких літаків навіть проводити активні дії над островом через нестачу пального. Вже 22 липня було запроваджено перемир’я, завдяки якому турецькі війська змогли закріпитися на зайнятих позиціях. Внаслідок цього рішення та розчарування народу, у Греції було скинуто режим «Чорних полковників». Слідом за нею впала й кіпрська хунта. Розпочалися мирні переговори: Туреччина вимагала федералізацію острова, будівництво турецької військової бази та створення автономії турецької меншини на 30% території та половині столиці Нікосії у той час, як контролювала менше 10% земель. Греки-кіпріоти не погодились на будівництво військової бази, тому війна продовжилась. Міністр закордонних справ Туреччини завершив перемовини наступними словами: «Дипломатія нічого не вирішила. Тепер час сказати своє слово зброї».
Вирішальний ривок турецької армії та наслідки війни
14 серпня 40 000 турків з 160-ма танків почали наступ на 20 000 греків та кіпріотів, які мали лише 21 Т-34 та один трофейний «Паттон», до так званої «Лінії Аттіли» - кордону між майбутньою турецькою автономією та грецькою частиною острова. Турецькі війська легко просувалися територією, де населення радісно їх зустрічало; Національна гвардія масово відступала на південь та захід. 15 серпня відбувся найбільший успіх кіпрських військ за всю війну, відомий під назвою «Бій у Скіллури». Турецькі військові не запідозрили власний танк «Паттон», який захопили кіпріоти та не замалювали розпізнавальні знаки. Він зміг підбити 7 танків Туреччини з тилу та успішно відступити. Найбільші складнощі у турок викликали бої у передмісті Нікосії, адже вони велися в щільній міській забудові. Кіпрські танки мали й тут успіх у знищенні турецьких машин, адже добре знали місто. 16 серпня 1974, коли «лінія Атілли» була досягнута, було оголошено закінчення турецької операції на території Кіпру, внаслідок якої 36% території острову опинились під окупацією Анкари.
На цих землях у 1983 році буде оголошено незалежну Турецьку Республіку Північного Кіпру, створення якої не планувалось на початку конфлікту. У 1974-1975 роках було проведено обмін населенням, внаслідок якого 140-160 тисяч греків-кіпріотів та, близько, 51 тисячи турок-кіпріотів стали біженцям. 5000 людей було вбито, включаючи 300 турецьких та невідому кількість греко-кіпрських військових, 1619 людей зникли безвісті.
Післявоєнне життя та висновки для України
З часів конфлікту минуло майже 50 років, але Кіпр залишається досі розділеним, а Нікосія є єдиною, після об’єднання Берліну, розділеною столицею у світі.
Обидві сторони намагаються робити кроки до об’єднання: наприклад, були відкриті переходи у Нікосії, завдяки яким туристи та звичайні громадяни можуть відвідати й турецьку частину Кіпру. Перемовини тривають й досі, але до реального вирішення конфлікту ще дуже далеко. На півночі розташовано 40 000 турецьких солдатів, валютою є ліра, а населення майже цілком складається з турків-кіпріотів. Понад те, Анкара побудувала підводний трубопровід до Кіпру, щоб забезпечити ТРПК питною та технічною водою. Туреччина вкладає великі гроші в розвиток своєї республіки, тому відмовлятися від впливу не збирається. Кіпрський конфлікт, у першу чергу, цікавий своєю неоднозначністю. Корені проблеми проростають скрізь століття у 1571 рік, коли перші мусульманські поселенці починають розмішувати грецьку моноетнічність, тому вирішити її легко неможливо. Головною проблемою для острову стала Греція та місцева хунта, яка поставила крапку на мирному житті об’єднаного острова. Турецька меншина, яка не може зникнути, не прийме енозіс, тому єдиним правильним рішенням була федералізація або унітарна незалежність, яку намагався втілити в життя Макаріос ІІІ після зміни своїх радикальних поглядів. На жаль, став реальним інший сценарій – військове розділення Кіпру, що зруйнувало життя багатьом тисячам людей. Багато хто порівнює кіпрську війну з окупацією Криму або Донбасу, але це не є коректним, адже на острові проживають дві абсолютно різні групи людей, які відрізняються за мовою, релігією, національністю та способом життя. На анексованих українських територіях фіктивну різницю між людьми викликала тільки російська пропаганда, тому мова про необхідність розділення або федералізацію Криму, Донбасу або нових окупованих територій є недоречною та неправильною. Не дивлячись на це, з історії протистояння грецьких та турецьких кіпріотів можна винести багато корисного, зокрема важливість та необхідність дипломатичних рішень конфлікту і недопустимість непродуманих дій, які згодом призводять до людських жертв. Можливо, ми ще побачимо об’єднаний Кіпр не тільки на мапі, а й на землі, але поки ця перспектива виглядає дуже далекою.