​​Китай — стратегія морського рейдерства

З 2015 року кількість несанкціонованих порушень державних кордонів, повітряного простору й виключних економічних зон* силами КНР (не лише військовими) збільшилася настільки, що почала становити неприховану загрозу для сусідів Китаю в морі. Агресивна політика Китаю не обмежується геноцидом уйгурів, придушенням автономної демократії в Гонконгу й економічними війнами зі США та ЄС. Якби росія не напала на Україну, то Китай цілком міг би почати війну з Тайванем (і зовсім не виключено, що таки почне). Але що криється за постійними посяганнями на своїх сусідів?

Що ж, у цій невеликій статті спробуємо розібратися з основними причинами й наслідками таких рішень Комуністичної партії Китаю (КПК).

Але спершу розглянемо одне важливе визначення:

Що таке *виключні економічні зони (ВЕЗ)?
Державні кордони можуть розповсюджуватися не більше ніж на 12 морських миль від узбережжя країни, тоді як виключні економічні зони простягаються на 200 морських миль. Держава не може контролювати судноплавство у ВЕЗ, але має виключне право на використання природних ресурсів і будівництво різних об’єктів.

В чому саме проблема?

Південнокитайське море (ПКМ) поділене на сім економічних зон між Тайванем, КНР, В’єтнамом, Малайзією, Індонезією, Брунеєм і Філіппінами. Це означає, що ці країни можуть користуватися природними ресурсами у своїх «зонах». Проте КНР регулярно порушує їх межі.

Починалося все з незаконного вилову риби. Китайський риболовецький флот ще з початку 2010-х років здобув репутацію нахаби. Відтоді рибалки спершу організовано (а згодом і самовільно) запливали у ВЕЗ усіх вищезгаданих країн.

Пізніше кораблі почали порушувати кордони й з іншими цілями, зокрема для розвідування нафтогазових родовищ, проведення наукових досліджень і розвідувальних операцій. Дедалі частіше КНР застосовувала прикриття береговою охороною для відлякування цивільних суден інших країн. Безумовно, такі операції не можуть залишитися непоміченими, тож ситуації часто загострювалися прибуттям берегової охорони чи флоту країни, якій належала відповідна зона.

На перший погляд, це радше політичні «маневри» Китаю, але варто розглядати такі втручання як комбіновані операції, адже вони мають як політичний, так і економічний бік.

Очевидним політичним мотивом КНР є залякування й збільшення військової присутності

Протягом своєї довгої історії Китай був континентальною державою, тому мав потужну армію та порівняно невеликий флот. Натомість у сучасному світі КПК визначила могутні ВМС як пріоритет для збройних сил (Народно-визвольної армії Китаю, НВАК). Наразі зона інтересів Китаю простягається далеко за межі його державних кордонів. Як можна забезпечувати цілісність, не маючи силу у світовому океані?

Флот — справа дуже дорога. Особливо коли твоїми конкурентами є США та Японія. І все ж Китай має одні з найсильніших ВМС у світі. Уже зараз у КНР більше бойових кораблів, ніж навіть у США.

Більшість загроз для Китаю надходить із моря, тож як за таких умов не демонструвати свою морську міць? Звісно, Пекін переконаний у важливості політики залякування. Ось і перша з причин агресії Китаю на морі. Очевидно, якщо твої ВМС постійно перебувають уздовж однієї з найнапруженіших транспортних мереж світу, якою здійснюється приблизно третина всіх морських перевезень світу, з тобою однозначно будуть рахуватися.

Захоплення територій

У ПКМ є декілька спірних територій, а саме:

· Острови Спратлі

· Парасельські острови

· Тонкінська затока

· Острови в морі Натуна

· Мілководдя Скарборо

Ми розглянемо найнапруженіші райони: острови Спратлі, Парасельські острови та Море Натуна.

Острови Спратлі

Це архіпелаг, що лежить практично в центрі моря. Відповідно до міжнародного права, більшість островів архіпелагу є «нічийними» землями — вони надто малі, щоби вважатися справжніми островами, і нікому не належать. Проте з кінця XX століття за ці острови відбувається справжнє військово-політичне змагання. Наразі землі архіпелагу зайняті шістьма країнами: КНР, В’єтнамом, Брунеєм, Малайзією, Тайванем і Філіппінами.

То чому ці острови такі важливі?

Формально проголосивши хоча б декілька з цих островів своїми, відповідна країна могла б суттєво розширити свою ВЕЗ, чим встановила б цілком законну монополію на вилов риби. А до нових меж територіальних вод могли б увійти наявні там родовища газу й нафти. Безумовно, така можливість є спокусливою, але, як уже було зазначено, з островами є певні проблеми — відкриті води.

Парадоксальна ситуація, вихід із якої знайшли китайці у 1980-х роках. Рішення полягало в тому, щоби збільшити самі острови, і тоді їх уже можна буде оголосити своєю територією й на підставі цього розширити власні кордони.

Будь-які форми будівельних робіт і спорудження штучних островів та насипів дозволені лише в межах ВЕЗ, а значна частина островів Спарклі взагалі не належить до ВЕЗ жодної країни (а до ВЕЗ Китаю не входить жоден із них).

Утім, це не зупинило КНР від будівництва не лише штучних островів, а й цілих військових баз у регіоні. Згодом естафету перейняли В’єтнам і Філіппіни. Ними наразі вже зруйновано величезну кількість локальних екосистем і рифових шельфів. Звісно, позиція міжнародної спільноти не змінилася, та й жодна країна цього басейну (навіть із числа тих, що самі заявляють права на Спратлі) не визнає подібні розширення ВЕЗ сусідів.

Зараз більшість островів зайняті В’єтнамом, але КНР і Філіппіни намагаються наростити там свою присутність.

Зрештою пошук юридичного «виправдання» таких зазіхань залишився безуспішним, але це нікого не зупинило. Тепер опоненти просто будують там військові об’єкти, отримуючи бажаний контроль над регіоном досить примітивним методом: «Тут мій прапор, а отже, і моя земля».

Загалом же на архіпелазі морською площею 410 тис. км²  розташовано до 72 військових баз (зокрема 8 аеродромів). Їх структура за країнами:

1.     В’єтнам: 50 військових і 14 наукових баз

2.     Філіппіни: 9 баз

3.     Китай: 7 баз

4.     Малайзія: 5 баз

5.     Тайвань: 1 база

Основною причиною розміщення там військових аванпостів є збільшення військової присутності в регіоні для контролю над торговими шляхами, спостереженнями за іншими країнами, а також безумовної переваги в разі будь-якого збройного конфлікту.

Чи виправдане це протистояння для Китаю? Безумовно, так!

Програма будівництва військових баз сприяла колосальному збільшенню присутності Китаю в ПКМ. З’явилися нові системи протиповітряної та протикорабельної оборони, здатні контролювати повітряний і морський простір регіону, а саме Південнокитайське море є оптимальним маршрутом для прибуття союзної підтримки з Індійського океану чи Австралії (за 8 років новий австралійський флот атомних субмарин оперуватиме якраз у цьому морі).

Море Натуна

За води на півночі моря Натуна сперечаються відразу три країни: В’єтнам, Індонезія та Китай.

У північній частині моря ВЕЗ В’єтнаму й Індонезії накладаються одна на одну. Ханой пропонує демаркацію відповідно до шельфових рифів, тоді як Джакарта наполягає на визначенні цих меж незалежно одна від одної.

22 грудня президент Індонезії Джоко Відодо оголосив про досягнення згоди у визначенні ВЕЗ. 12 років напруженої дипломатичної роботи, протягом яких було безліч інцидентів між береговою охороною та рибалками (в одному з них 4 березня 2019 року індонезійські патрулі за раз потопили 38 риболовецьких суден, що зайшли в зону конфлікту під прапорами В’єтнаму), нарешті закінчилися підписанням угоди, деталі якої поки що не розкриваються.

Досягнення порозуміння між В’єтнамом та Індонезією в Натуні дасть змогу обом країнам діяти більш злагоджено для протидії Китаю, який також заявляє свої права на північ моря відповідно до Лінії Дев’яти Пунктирів.

Варто зазначити, що основним формальним виправданням діям КНР є так звана Лінія Дев’яти Пунктирів. Це U-подібна лінія, проведена урядовими картографами Китаю ще в 1948 році, що позначає води, на які Китай має «історичне право». Зона, виділена лінією, займає близько 90% всього моря. Ця Лінія проходить через економічні зони 5-ти країн і не визнається жодною державою світу. Попри те, що в 2016 році КНР програла Філіппінам в Арбітражному Суді в Гаазі, після якого ці претензії, як і сама Лінія, були визнані неправомірними та недійсними, Китай дотепер дотримується цієї концепції при визначенні меж своїх територіальних вод. Упевненість у власних збройних силах (яка постійно п’янить авторитарні режими), дає Пекіну достатньо зухвалості навіть для висування формальних претензій іншим країнам, що насправді оперують на цілком законних підставах.

Наявні протиріччя між двома потерпаючими від Китаю країнами унеможливлювали проведення скоординованої захисної політики. Окрім того, це гальмувало багатосторонню політику всього блоку АСЕАН, у якому Індонезія посідає основне місце. Вирішення цієї проблеми позиціонується політиками як відправний момент, ключове зрушення в організованій відсічі Китаю в ПКМ.

Парасельські острови

До 1974 року Парасельський архіпелаг належав В’єтнаму, хоч той мав там лише одну метереологічну станцію. У січні 1974 року відбулася битва між Китаєм та Південним В’єтнамом, внаслідок якої Парасельські острови повністю перейшли до Китаю. Відтоді КНР побудувала на цих островах 20 аванпостів і військовий аеродром. Деякі з цих військових баз – лише спостережні пункти, тоді як інші оснащені системами ракетної оборони. Усього на цих островах живе близько 1500 людей.

І це попри те, що В’єтнам поновив свої претензії на острови ще 47 років тому і досі від них не відмовився.

Парасельські острови мають стратегічне значення. Цей архіпелаг важливий для Пекіна як оборонний рубіж. Наразі за допомогою ракетних батарей на островах Китай може перекривати величезну площу північної частини моря:

Не менш важливий мотив Китаю — економічний

Як і в будь-якому морі, у ПКМ ведеться кілька видів економічної діяльності.

Риболовля

За 2020 рік Індонезія втратила близько $3 млрд потенційних прибутків тільки через те, що її рибалок, які переважно використують малі човни, відганяли китайські риболовецькі траулери, привласнюючи їхній улов.

Так, це може звучати трохи смішно й несподівано, але така правда. Індонезія зазнала величезних фінансових збитків. Час від часу китайські траулери приходили в супроводі кораблів берегової охорони, і попри те, що часто їх «випроваджувала» берегова охорона Індонезії, встигали серйозно нашкодити.

В’єтнамські та філіппінські рибалки також страждали через китайців у регіоні.

Згідно з результатами дослідження групи Tugon Kabuhayan, з 2021 року Філіппіни втрачали близько 7,2 мільйонів кілограмів риби щороку. Загальна сума збитків філіппінських риболовів у 2021 рік склала $62,5 млн. Також внаслідок незаконної діяльності китайців у філіппінській частині ПКМ було зруйновано понад 16 тис. гектарів рифів. Фактично, це крадіжка чужих ресурсів Китаєм.

Для в’єтнамських рибалок наразі склалася вкрай напружена ситуація, оскільки на території їхньої ВЕЗ діють траулери КНР. В’єтнам і сам дозволяв своїм рибалкам заходити до чужих ВЕЗ, через що отримав «жовту картку» від ЄС. Як результат — морепродукти з В’єтнаму почали проходити більше довгих перевірок. Намагаючись компенсувати втрати, підприємливі моряки й собі порушують міжнародне право. Якщо ситуація не зміниться протягом 2023 року, В’єтнам, імовірно, отримає вже «червону картку», що призведе до щорічних втрат у розмірі $573 млн.

Нафтогазове суперництво

Під дном ПКМ залягає понад 107 млрд барелів нафти та 21,6 трлн кубометрів газу. Більша частина цих запасів не використовується, а частково навіть не розвідана належним чином.

В’єтнам із 2020 року втрачає близько $1 млрд компенсаційних щорічних виплат компанії, яка через тиск Пекіну не змогла продовжити розробку нафтових родовищ. Мова йде про Repsol, але таких випадків було досить багато, як-от історія з Noble Corporation у 2020 році.

Китай завадив «Роснєфті» розробляти родовища в межах ВЕЗ В’єтнаму попри дозвіл Ханоя.

Другим найбільшим конкурентом Китаю в нафтогазовому питанні є Малайзія. Найсерйозніші розвідані родовища цієї країни знаходяться у двох східних регіонах: Саравак і Сабах. Китайські кораблі займалися розвідкою місцевих родовищ роками. Деякі поклади китайці навіть самостійно розробляли.

Малазійська Repsol (основний видобувальник нафти) розробляє родовища в деяких районах під постійним супроводом суден берегової охорони, що відстежують своїх китайських «колег» у морі, аби ті не завадили роботі нафтовидобувних вишок, як вони зробили це у В’єтнамі.

Попри це політику всіх приморських країн щодо Китаю можна назвати «непослідовною». Часто висловлювання і дії дипломатів суперечать одне одному. Обрана стратегія пояснюється намаганням грати у «гру з нульовою ставкою» — одночасно проявляти протест і зберігати за собою місце партнера. МЗС Малайзії ідеально опанувало цю тактику. У 2022 році країна стала третім постачальником нафти до КНР (фактичною причиною збільшення експорту вважають продаж підсанкційної іранської, венесуельської та російської нафти під видом малайзіської), а китайські інвестори активно збільшують свої вклади в малайзійські компанії ще з 2020 року.

Складно назвати такі відносини врівноваженими, чи не так?