Вийшов ворог на дистанцію артобстрілу? Все: людей евакуюємо, місто готуємо. Це все давно розписано у військовій науці

Говорить офіцер 3-ї окремої штурмової бригади з позивним Тренер, з яким ми поспілкувалися про досвід оборони позицій, теперішнє і майбутнє інженерних військ. Його голос — це голос із передової, де він формує укріплення, які рятують життя. І водночас готує нову, масштабну історію.

Це інтерв’ю не лише про фортифікації, хоча й про них також: що таке жива лінія оборони та чому міські бої — це не романтика, а помилки, які можна і треба виправляти. Ми говоримо про системні проблеми в підходах до інженерного забезпечення, про недосконалу взаємодію між підрозділами й про «могили з бетонних блоків», які часто будують за паперовими інструкціями.

Зрештою, ця розмова більше про відповідальність і про новий підхід, що народжується з реального досвіду. Про нову інженерну одиницю корпусного рівня, яку зараз формують і для якої шукають не просто людей, а тих, хто розуміє, навіщо він іде на цю війну.

Докладно — у великому інтерв’ю з інженером 3 ОШБр спеціально для DeepState.

Бойовий шлях розпочався у 2014 році. Власне, ще з Майдану, я б назвав це стартом. Потім, навесні, у березні, ми вже будували один з найперших блокпостів на Дніпропетровщині. Я очолив самооборону міста Павлограда. 

У 2022 році, коли я спостерігав за подіями в Херсоні, то згадував, як усе було в нас у 2014-му. Цілком імовірно, що сюжет міг би повторитись, якби ми тоді не відстояли своє місто у боротьбі з внутрішнім ворогом. У той час ми називали проросійські елементи сепаратистами, сьогодні – колаборантами, але суть не міняється.

Пізніше, влітку, я долучився до лав добровольчого українського корпусу «Правий сектор». До цього, фактично, я сформував у Павлограді роту самооборони чисельністю близько 100 чоловіків. Ми всі прийшли у військкомат, але нам усім дружно відмовили, бо більшість не проходили строкову службу. Тоді нам сказали, що добровольці не потрібні. Це був 2014 рік, наголошую. Відібрали серед нас лише кілька офіцерів і людей з військовими спеціальностями, їх призвали й мобілізували.

Тому я і група хлопців пішли в 2014 році до українського добровольчого корпусу. Брав участь у боях в районі Савур-Могили, у селі Маринівка — штурмували, звільняли. Далі у складі підрозділу воював у Пісках, пізніше були бойові виїзди в Авдіївку та Широкине.

До 2014 року активно займався вихованням молоді. Тренував дітей у козацьких традиціях, проводив змагання зі Спасу, створив військово-патріотичний клуб «Сокіл», у 2017 році очолив міський осередок «Центурії». Мій позивний — «Тренер», бо виховав дуже багато достойних патріотів, націоналістів, воїнів, більшість із яких зараз воюють.

У 2022 році війна застала нас з командою вже підготовленими: ми готувалися до бойових дій, збирали амуніцію, спорядження, навчались та злагоджувались, проводили вишколи.

Так, ми готувалися як могли. Проводили вишколи «Не панікуй, готуйся» ще з 2021 року. Восени 21-го я вступив на військову кафедру Дніпропетровського державного інституту транспорту й навчався там.

У січні 2022 року події почали розгортатися активніше. Багато хто з мого оточення були озброєні мисливською зброєю: помпові рушниці, нарізні карабіни. Ми у себе в місті вже організувались і чекали початку, адже все вже було очевидно. У кожного з нас були підготовлені речі та спорядження, тривожні рюкзаки, продумані плани евакуації сімей. Ми добре розуміли, що окупант не буде ні з ким церемонитись, і, аналізуючи пізніше події в Бучі, ми розуміємо, що могло б статися з нашими рідними, якби росіяни прорвалися до міста. Тим паче, на руках у ворога були списки активних проукраїнських діячів, націоналістів, патріотів.

Приблизно з 15 лютого ми ввели цілодобове чергування: моніторинг соцмереж, комунікація між осередками Центурії, налагодження альтернативного зв’язку. Ми усвідомлювали, що в перші години вторгнення зв’язок, швидше за все, покладуть. До речі, ворог так цього і не зробив, і це була їхня помилка, зараз ми це розуміємо.

Вдосвіта мені подзвонив один з моїх бійців, позивний Німець (на жаль, він загинув у бою 7 липня 2022 року на Запорізькому напрямку). Йому повідомили наші побратими, що розпочалося вторгнення. В Telegram-каналах вже транслювали виступ хуйла, який говорив, що вони визнали «незалежність» тимчасово окупованих територій Донецької й Луганської областей та будуть їх «захищати». Почалося російське повномасштабне збройне вторгнення.

Я дав команду підіймати усіх наших та діяти згідно з попередньо відпрацьованим планом. У той самий час швидко зібрався, підняв сім'ю — речі вже були готові. Виходив з дому вже зі зброєю, бо передбачав, що в прифронтовій зоні можуть діяти «сплячі групи» ворога, які будуть намагатись усунути активних проукраїнських членів громади або тих, хто чинить спротив. На вулиці було порожньо. Очевидно, що це було ще одне недопрацювання противника. Вже біля машини почув у небі над головою проліт пари винищувачів у бік Дніпра (аеропорт було знищено в першу ж ніч). Свої чи ворожі? Часу на роздуми не було. Діяти треба було швидко – вивозити сім’ї (мою та побратима) на правий берег. Це було наше перше завдання: вивезти рідних. У перший же день сім’ї більшості наших соратників були перевезені за Дніпро, або за межі області. Я також передав рідних у Дніпро надійним друзям, з подальшим планом евакуації далі на захід, а сам одразу поїхав на військову кафедру до свого інституту. До речі, саме 24 лютого у мене мав розпочатися практичний курс, бо теоретична підготовка на кафедрі вже закінчилась.

Там наш взвод зібрали й повідомили, що почалося повномасштабне вторгнення, у країні оголошено військовий стан. Але ми, як студенти військової кафедри, не будемо задіяні на цьому етапі. Нас мали кудись відправити для продовження навчання й здобуття первинного військового звання молодшого лейтенанта. Часу на роздуми не було, і я діяв згідно з попереднім планом: повернутися до Павлограда й організовувати супротив ворогу на місці. Звісно, документи з інституту довелося пізніше забрати та пожертвувати навчанням і офіцерським званням заради виконання більш практичних завдань. Я навчався в інженерно-технічному взводі, тож мав би, мабуть, після отримання звання йти до лав ДССТ — Державної спеціальної служби транспорту. Але вже вийшло як вийшло. Треба вміти розставляти пріоритети.

Коли за кілька годин я повернувся до Павлограда, усі наші вже були на своїх місцях: ми були згуртовані, екіпіровані, частково озброєні, і, як нам тоді здавалося, цілком готові до активних дій. Ось так для нас минула перша доба.

Все ж було очевидно. Я бачив, як вони накопичувалися, і всі бачили, з відкритих джерел: на кордоні з білоруссю, у Криму, зі сторони Новоазовська, в напрямку Маріуполя, на Курщині та Білгородщині. Це було видно усім, хто мав відкриті очі і аналізував.

Логічно було припустити, що вони підуть відрізати нас з півночі й півдня. Основний удар мав би бути завданий по Києву, а допоміжні — з Криму, щоб перерізати країну по Дніпру. Ми припускали, що ворог мав пройти через міста — Мелітополь, Токмак, Запоріжжя — й піднятися до міста Дніпра. Таким чином ми опинилися б просто в пастці, власне як і українські основні бойові угруповування.

Це логічно з погляду стратегії, бо це вже не просто тактичний чи оперативний рівень, а стратегічний: не битися лобом у лоб із силами ООС, які доволі підготовлені й оснащені, а відрізати їхній тил, перервати тилове постачання, замкнути у великому котлі, а далі змусити здатися або розбити військовим шляхом. Це все при найгіршому сценарії могло бути реалізовано за тиждень-два. Власне, ворог на це і розраховував.

Тому я розумів: швидше за все, наші дії матимуть партизанський характер. Було ясно, що за якийсь тиждень нас можуть відрізати, і ми тут, на Павлоградщині, станемо партизанами. Також я розумів, що шанси на партизанську війну невеликі, тому в мене були розроблені маршрути для відходу з боями: два основні маршрути й один запасний. Ми знали, куди будемо відходити й що будемо робити. У мене вже були сформовані відділення з командирами. Тому все мало спрацювати.

В перший день у мене був сформований загін близько 30 людей (це основа, кістяк). Мені подзвонив командир «Центурії» — друг Черкас (Ігор Михайленко) — і поставив певні завдання, які поєднувалися з нашою попередньою концепцією оборони. Наступного дня ми усім бойовим загоном приїхали в Дніпро і взяли участь у комплектуванні 98-го батальйону територіальної оборони. Практично через тиждень його очолив відомий дніпрянин, офіцер та азовець, наш побратим Родіон Кудряшов.

Неформально наш батальйон називався азовським. Ми підтримували хлопців, які були в оточенні на Азовсталі, й у нас по всій Україні було багато підрозділів, які мали азовську назву — ТрО «Азов-Київ», ССО «Азов», ТрО «Азов-Харків», а ми стали батальйоном ТрО «Азов-Дніпро».

Мене офіційно призначили на посаду командира відділення, але я одразу отримав усний бойовий наказ очолити третю роту. До нашої роти приєдналися десяток дніпрян, долучились легіонери та бійці з братнього криворізького осередку «Центурії», також пізніше під’їхали хлопці з вже окупованого на той час Херсона. Всі вони були з наших націоналістичних рухів, тому проблем із мотивацією та дисципліною в нас не було. Єдина проблема – це відсутність бойового чи навіть армійського досвіду у 90% роти, але це ми компенсували злагодженістю дій, тренуваннями, та високою мотивацією. Зрештою, усі дуже швидко цей досвід здобули у перших боях.

Перший бойовий наказ, який я отримав – це звести блокпост зі сторони траси на Сімферополь, щоб унеможливити швидкий прорив противника з півдня, від Синельникового, на Дніпро. Ми дуже швидко його побудували: місцеві жителі допомогли з технікою, тракторами, лісом, матеріалами. Разом з місцевими ми копали та укріплювали позиції, усе йшло швидко та ефективно.

17 березня батальйон склав присягу на вірність Українському народу. А вже на початку квітня нас перемістили на Запорізький напрямок. Хоча ще з кінця березня, орієнтовно з 20-х чисел, мої групи вже розпочали певну бойову роботу на Запорізькому та Криворізькому напрямках.

Тож, бувши молодшим сержантом, я фактично командував ротою, хоча в роті були і офіцери, але вони, по факту, підпорядковувалися мені. У складі 98 ОБ ТрО ми провели весняну, літню та частину осінньої кампанії, звільняли та утримували населені пункти, відбивали ворожі штурми. Все як у всіх.

Восени 2022 року, коли ми майже усім 98-м батальйоном перейшли до лав 3-ї окремої штурмової бригади, яка якраз формувалася, мені запропонували перейти з посади командира стрілецької роти на посаду командира групи інженерного забезпечення. Це підрозділ взводно-ротного типу, хоча ми з побратимами неформально створили підрозділ, який вже скоро можна було справедливо назвати батальйоном. Спершу в моєму підпорядкуванні було три, а потім стало чотири роти й кілька взводів. Мені просто сказали: «Ти маєш це зробити». Ну от, я й зробив. Став інженером.

Це була пропозиція, але при формуванні третьої штурмової, її підрозділів, бригадне командування в першу чергу опиралося на тих, хто може об’єднати та повести за собою людей, бути лідером, провести навчання та злагодження підрозділу, організувати процес загалом. На той час у цьому підрозділі такої людини не було, і командир визначив на цю посаду мене, бо я мав певні комунікативні, командирські, лідерські якості. До речі, офіцерське звання я отримав уже безпосередньо у боях під Бахмутом, у лютому 2023 року.

У групи інженерного забезпечення, як і в будь-якого інженерного підрозділу, чи то лінійних бригад, піхотних, чи суто інженерних частин, є чотири основні завдання.

• Перше — мобільність наших сил. Це логістика, розмінування доріг, створення та покращення логістичних шляхів, будівництво мостів, переправ. Усе, що дозволяє нашим підрозділам рухатися швидко й безпечно.
• Друге — контрмобільність сил противника. Це заходи, які не дають ворогу пройти до наших позицій: мінування, установка загороджень, завалів, підриви мостів чи будівель. Коротко кажучи, усе, що блокує ворога на підступах до нас.
• Третє — підвищення живучості підрозділу. Це окопи, бліндажі, командні пункти, усе, що зміцнює й захищає наші позиції й підвищує стійкість бригади.
• Четверте — загальні інженерні завдання. Це дуже широкий спектр від інженерної розвідки, добування води, маскування до інших спеціальних робіт.

Якщо говорити ширше, сили підтримки можуть охоплювати інженерно-саперні, штурмові, підрозділи загородження, розгородження, інженерно-дорожні, мостобудівні, базові інженерні, маскувальні, позиційні частини. Їх дуже багато. Група інженерного забезпечення (ГІЗ), як бригадна одиниця, фактично містить усього потроху з усіх цих напрямків. У принципі, ГІЗи в Україні типові, але наш підрозділ трохи розширений — ми свого часу отримали змогу збільшити його можливості шляхом збільшення штатки.

Основні завдання, які ми виконуємо: проводимо інженерну розвідку ворога й власних об’єктів, займаємося фортифікаційним обладнанням позицій і рубежів, облаштовуємо й утримуємо інженерні загородження, руйнуємо загородження противника під час наступу, розміновуємо й мінуємо місцевість.

Якщо необхідно, ми робимо проходи під час штурмів, це теж наша специфіка. Наприклад, ми застосовували аерозольне маскування під час штурмів або певних операцій. Також будуємо переходи й мости, як піші переправи, так і місточки для легкої автомобільної техніки.

Для військових поняття «оперативно-ефективні» має своє значення. У військовій науці існують рівні: тактичний, оперативний, стратегічний. Якщо ми говоримо саме про оперативну ефективність, то йдеться про будівництво не на рівні бригади, а на рівні корпусу, тактичної групи району (ТГР) або навіть оперативно-тактичного угруповання (ОТУ). Ми, до речі, вже мали досвід будівництва такого масштабу, й зараз теж опікуємося одним із таких об’єктів.

Але якщо говорити конкретно про укріплення, то вислів «оперативно-ефективно» трохи некоректний. В цілому можна сказати так: ми за цей період навчилися будувати ефективно не лише окремі добре захищені бліндажі для особового складу, а й цілі системи сполучень — як на передньому краю, так і на другому, третьому рубежах оборони. Ми зводимо командні пункти різних рівнів — взводного, ротного, батальйонного й навіть бригадного.

Що ми робимо, щоб це було надійним? Основний акцент зараз — на трьох речах:

• захищеність особового складу;
• розосередження особового складу й техніки;
• маскування.

Для початку, ми ще на полігоні під час злагодження, коли відбувалося створення бригади, мали офіцерів "старої закалки", які діяли за підручниками. Існують загальні вимоги: умовно, бліндаж 3х4, у ньому має бути стільки-то накатів перекриття, таке-то розташування, такий-то вхід, така-то вентиляція тощо.

Але сучасні умови ведення бойових дій диктують зміну правил. І що цікаво: настанови з інженерної справи досі базуються на академічних знаннях, розроблених ще під час Першої та Другої світових воєн. А зараз, у добу нових технологій — таких як FPV-дрони, НРК, треба вносити корективи. Ми їх і вносимо.

Чому я кажу, що ми навчилися? Тому що ми багато чого внесли саме з бойового досвіду у будівництво. Ми почали робити деякі елементи інакше. Наприклад, коли нам у смузі фахові інженери з інженерних бригад чи батальйонів «старшого начальника» здають ВОПи, ми дуже часто стикаємося з недоробками та іноді критичними недопрацюваннями. Їх обов’язково треба виправляти. Чому так? Бо цих людей навчили за книжками, написаними в 50–80-х роках минулого століття, і вони чітко діють по тих інструкціях, не відступаючи від них.

Або просто в голому полі, де на карті позначена висота, тупо будують ВОП із протяжністю траншейних сполучень понад 1200 метрів. І цей ВОП потім не те що обороняти, навіть просто зайняти наші війська не можуть. Чому? Бо логістика туди відсутня. Доріг до нього немає. Небо повністю контролює FPV-противника, плюс є робота РЕБ. І в результаті цей ВОП просто так, «втупу», захоплює ворог.

Я зараз не говорю про нашу бригаду — в нас таких випадків не було, бо ми тримаємо свою смугу міцно. Але в наших сусідів такі ситуації були. Якщо подивитися на ці випадки, то саме через такі ВОПи, які ворог захоплював один за одним, накопичувався й проводив із них атаки в тил наших позицій, він діяв доволі успішно.

От така історія. І тому саму систему, сам підхід однозначно треба міняти. Якщо хоча б один із цих трьох компонентів, про які я говорив вище, випадає, наша робота вже не буде ефективною.

Це залежить від дуже багатьох факторів. Наприклад, віддаленість від лінії бойового зіткнення. Якщо до ЛБЗ 20-30 кілометрів, і це робиться для артилерії, то ми можемо заїхати технікою, екскаваторами, спокійно викопати, облаштувати. Навіть на 10 кілометрів можемо заїхати технікою, з дотриманням певних умов. Але якщо це 2 кілометри або прямо на ЛБЗ — це вже зовсім інші строки, інша кількість людей, інша логістика.

Дуже багато факторів впливають: які саме завдання стоять для укриття? Що має бути — мінометна позиція? Бліндаж? А може, ДЗОТ, з якого можна вести вогонь? Які масштаби роботи — два-три бліндажі чи більше? Який рельєф місцевості? Які погодні умови зима, літо, осінь, дощ?

У середньому, щоб повністю облаштувати укриття під ключ, з нуля, зазвичай потрібно від тижня до двох. Але це дуже умовні терміни, бо все залежить від багатьох деталей. Я говорю про нормальне, якісне укриття, яке може витримати пряме влучання, скажімо, 120-мм міномета або артилерії. От, наприклад, на Бахмуті мій бліндаж, побудований моїми хлопцями, витримав шість прямих влучань 120-ки. Після цього він уже був у критичному стані, малопридатному, тому ми недалеко зробили ще один. Але найважливіше: всі люди, які перебували всередині, залишилися живі. Так, їх підкидало, завалювало окремими елементами, хлопців частково засипало, але не було жодного пораненого чи загиблого. І я вважаю це найголовнішим показником нашої роботи.

В принципі, всі знають, що на більшості напрямків ситуація з інженерно-фортифікаційними спорудами приблизно однакова. Я б не сказав, що десь є якийсь грандіозний прорив, якась геніальна інженерна ідея, яка здійснила б переворот або революцію в підходах. Ми тут, знову ж таки, відштовхуємося від елементарних речей: якщо ми будуємо нормальну лінію оборони, яка включає протитанкові рови, тетраедри, укріплені бліндажі, перекриття, які реально зупиняють ворога, якщо створюємо систему контрмобільності, про яку я вже говорив — тоді ми справді унеможливлюємо просування противника. Якщо додаємо розгалужену систему ходів, продуману логістику, це вже повноцінна оборонна система.

Наразі я оцінюю стан справ як задовільний. Тобто всього цього комплексу, про який я говорю, на всіх ділянках немає. Є певні місця, де оборона побудована добре, місцями — гірше або трохи краще. У середньому рівень я вважаю задовільним: такий, що може утримувати оборону на окремих напрямках, не даючи ворогу швидко просуватись. Наприклад, у нас, на нашій ділянці, ситуація краща — ми, я вважаю, добре побудували інженерно-фортифікаційну лінію. А от на інших ділянках, наприклад, ми бачили нещодавно стрімкі просування ворога після Авдіївки, ці події говорять самі за себе. І вони в першу чергу свідчать про стан інженерно-фортифікаційних споруд на тих напрямках

Загалом, з того, що я бачу й аналізую, ситуація по ІФС зараз плюс-мінус стабілізувалася на рівні «задовільно». Але, звісно, цього ніколи не буде достатньо для ефективного стримування ворога. Тут грає роль цілий комплекс факторів. Щоб стримувати ефективніше, треба будувати ефективніше. І я вважаю, що нам є куди розвиватися.

Я вважаю, що тут перш за все треба змінювати підхід до застосування сил підтримки й до інженерних військ загалом. Якщо зміниться підхід, стратегія, розуміння й бачення застосування сил підтримки, тоді зміниться все інше.

Наприклад, деякі бригади уже давно відійшли від практики рити ВОПи, про які я говорив раніше. Лінійні бригади більше не риють такі ВОПи в чистому полі, вони розкидають позиції на певній відстані одна від одної, у зеленках, у посадках, у лісосмугах. Це дає елементарне природне маскування й укриття для сил. Логістика теж ведеться не через відкрите поле, а понад посадками.

Або ще приклад: це поширена практика «невідомих майстрів» ставити біля доріг так звані «танкові мішені». Можливо, бачили відео, де наш FPV-дрон залітає в конструкцію з бетонних блоків, і вся конструкція просто складається всередину. Люди радіють у коментарях: «Так їм і треба, підарам» Але по відео очевидно, що будували ці конструкції якраз не противник, а наші «доморощені інженери»: якісь місцеві митці, які абсолютно не розуміють, що таке військова наука. Вони просто поставили в полі шалаш із бетонних блоків, які нічим між собою не скріплені, із трьома колодами зверху. Таких фотографій повно. І я кажу: це просто могила. Ніхто туди не зайде, ніхто не буде там сидіти й тримати оборону.

От чого саме нам бракує: стратегії й підходу. Це треба змінювати. Ми повинні рухатись у ногу з часом. Деякі зараз лише починають доходити до цього розуміння, а ми, наприклад, прийшли до нього ще значно раніше.

Звісно, я не можу зараз розкривати всі деталі щодо підвищення живучості особового складу, які ми застосовуємо, але основні чинники залишаються незмінними:

• треба забезпечити логістику до укріплень;
• треба зробити хороше, надійне укриття;
• із цього укриття має бути можливість вести вогонь і мати хороший огляд;
• забезпечити обов’язкове маскування.

Ці чинники мають бути дотримані. Якщо ж просто будувати ВОПи в чистому полі й думати, що хтось піде туди, сяде й буде тримати оборону, відрізаний від усього світу, цього не буде. Люди вже пережили Другу світову, уже ніхто так не воює. Принаймні ми.

Чи маємо ми визначити ці чинники як стратегічні? Маємо, однозначно. А ресурси, логістика, люди це вже питання вторинні. Коли є правильна стратегія побудови та розвитку інженерно-фортифікаційних споруд, то й ресурси, і логістика, і люди знайдуться. Первинне — це зміна підходу. Це моя особиста думка.

Тенденція до змін є, певна. Але, по суті, вона полягає в тому, що треба набудувати всього і якомога більше. Вона, на жаль, часто стосується кількісних показників: більше бліндажів, більше траншей, більше укриттів. А я ж говорю не про кількість, а про якість.

Я кажу про те, що інженер повинен чути думку піхотинця, бачити його потреби. Якщо інженер каже: «Та мені все одно, ви все одно будете сидіти там, де я скажу», то це так не працює. Має бути взаємодія. Піхота повинна подавати свої пропозиції, а інженери повинні їх враховувати.

У нашій бригаді це узято за правило. Така взаємодія – це закономірність, що витікає з нашого досвіду щедро политого кров’ю (перепрошую за пафосні слова). Ми — лінійний інженерний підрозділ. У нас є командири батальйонів, із якими я особисто в хороших братерських відносинах. Я сам прийшов з піхоти, я знаю, що таке сидіти в посадці та відбивати накати, знаю, що таке воювати в полі. І більшість інженерів у лінійних підрозділах це теж розуміють.

А от у спеціалізованих інженерних підрозділах у бригадах, полках, батальйонах тут є питання. Бо вони, як правило, будують третій рубіж оборони. І будують так, як їм кажуть, за визначеними для них критеріями. А ці критерії, на мою думку, треба змінювати.

Так, звичайно, горизонтальні. Але умовно: командир інженерного батальйону, який зараз будує якісь об’єкти, він же не знає, хто буде там стояти, коли туди підійде противник. Він ніяк не може почути думку тих, хто потім буде там оборонятись. А для цього туди треба спрямовувати фахівців, які дійсно знають, що таке оборона, і можуть пояснити інженеру, як краще робити. Це теж частина горизонтальних зв’язків. Але цим питанням треба задатися. І ще раз: першочергово треба змінити підхід до цього питання.

На мою думку, стара проблема зберігається передусім у міській забудові. Є умовне місто, давай не будемо говорити про те, де стоїмо ми, візьмемо для прикладу Авдіївку. Хоча це може бути умовне місто Бахмут, умовне місто Соледар чи навіть умовне місто Покровськ. І от є місто, в якому мені як інженеру треба, наприклад, між двома п’ятиповерхівками зробити якусь систему загороджень.

Але ж в цьому будинку живуть цивільні. Вони можуть заважати, вибігають, ховаються за дітьми, кажуть: «У нас там старенька бабуся якраз у спальні спить, де вам треба робити отвір». Ну що я буду робити? І тут ми стикаємося з тим, що кожен повинен виконувати свої функції.

Військовий повинен захищати населений пункт. З моменту, коли противник підходить до міста на дистанцію пострілу, навіть артилерійського, це місто стає об’єктом оборони. А значить, у ньому мають бути проведені всі необхідні заходи. І в першу чергу — фортифікаційні.

Але ми не можемо цього зробити, бо людей попередньо не евакуювали. Або хтось ще залишився. Це перша проблема. Людей не евакуюють повноцінно, і вони заважають роботі, яка потім підвищить живучість нашим солдатам. А коли противник заходить у місто, що ми маємо? У нас там немає вузлів оборони, немає завалів, немає підземних переходів, немає умов для ведення перехресного вогню — і так далі.

Тому бюрократія передусім не військова, а якась загальнодержавна.

Якщо ж говорити саме про військову бюрократію, то тут по-різному. Є моменти, які доводиться жорстко долати, не можу зараз конкретно про них говорити, але вони реально проблемні. Є моменти, які доводиться обходити або з якими треба змиритися та виконувати. Але є й моменти, які, навпаки, корисні, вони стають на захист самого командира підрозділу чи військового. Тому військову бюрократію треба просіювати: щось залишати, щось прибирати, щось змінювати.

Ні, практично не змінилося. Загалом, все як було, так і лишилось. Що стосується законодавства, статутів й бюрократичної машини, нічого не змінилося, все по-старому. Щоправда, випускаються деякі нові методичні посібники з практичними напрацюваннями в окремих напрямках, але цього мало, це як крапля в морі.

Щодо противника, якщо говорити про інженерку, то тема дуже розлога. Наприклад, якщо мова йде про укриття, то те, що ми зустрічали під час контрнаступу під Бахмутом улітку 2023-го, — у них укриття були, як то кажуть, «з гівна й палок». Але чим глибше ми наближалися до тилових позицій, тим краще вони були облаштовані.

Що я можу відзначити як позитивне у них: їхній піхотинець копає. От він зайшов на позицію і починає будувати та облаштовувати. У будь-яких умовах: під дощем, узимку, в багнюці. Неважливо. Він бере лопату й старається заритися в землю, зробити лисячу нору чи щось подібне.

Ну, певні фішки тактичного застосування є. Наприклад, узимку 2023-го під Бахмутом вони почали активно використовувати одиночні окопи — так звані лисячі нори. Піхотинець закопався, сидить у норі — і все, його не видно. Ніяких траншейних сполучень вони там не робили. Він просто вискочив із нори, перебіг, сів в іншу, або переповз. Зачищати таку ділянку, всю засіяну такими норами, дуже складно: не зрозуміло, в якій саме сидить ворог і з якої він може вискочити, щоб уразити стрілецьким вогнем.

Ще одна їхня сильна сторона — це використання підземних комунікацій. Ми бачили, як вони заходили через труби в Авдіївці, застосовували труби на Суджі. Комусь це смішно, хтось кепкує. Але я за цей час перестав сміятися з противника. Якщо в 2022-му на початку усі ще співали «Ванька-встанька, ха-ха, чмобіки», то зараз уже давно треба було перестати. Їхнє військо аж ніяк не чмобіки: вони пройшли той період, коли втратили багато фахових військових, потім набирали людей через мобілізацію. Зараз туди йдуть люди, часто свідомі, часто за гроші, але вони стараються вижити, у них є свої напрацювання. І труби — це лише один приклад.

Якщо говорити про їхні командні пункти, то вони створюють чудово розгалужені системи переходів. Вони не будують командний пункт в одній точці, а розкидують його. Підземний перехід від одного укриття до іншого може сягати 100 метрів. Ці переходи обладнані вентиляцією, оббиті дошками, повністю перекриті зверху. Тобто вони серйозно просуваються в інженерному напрямку, хоча це просування стратегічним я б не назвав.

Найбільше, що мене вразило, — це історія з лінією Суровікіна на Запорізькому напрямку. Весною 2023-го всі з цього сміялися: ха-ха, зуби дракона, хі-хі, зараз прийде західна техніка — і що лишиться від тих укріплень? А вже як почався наш контрнаступ то ніхто не сміявся, коли ми змогли прорвати лише одну з трьох оборонних ліній, і то частково, під Роботиним. Тоді вже всі порівнювали ці укріплення з найбільшими інженерними спорудами часів Другої світової: лінія Мажино, лінія Маннергейма, лінія Зігфріда.

На півдні України вони змогли створити нормальну оборонну смугу завдовжки кілька сотень кілометрів. Знову ж таки, згадаймо, як ми заходили на Курщину: попереду йшли інженерні підрозділи, ми бачили інженерні машини розгородження, бачили пуски УР-77, як робили проходи в мінних полях.

Тому я вважаю, що недооцінка противника, недооцінка їхнього підходу до інженерних військ, недостатня комплектація наших сил і засобів — усе це негативно впливає на нас. В принципі, те, що я перелічив, ми зараз теж застосовуємо. Вони нічого нового не вигадали. Але це треба було застосовувати одразу. Ми в цьому значно запізнилися.

Копати. (Сміється.) Жартую, хоча, чесно кажучи, це вже майже вичерпна відповідь.

Якщо конкретно говорити про інженерів, то я можу порадити лише загальну підготовку. Річ у тім, що хоч у мене й інженерний підрозділ, але в ньому є дуже багато напрямків і спеціалізацій.

Перше й найважливіше, що повинен зрозуміти будь-який чоловік України від 18 років і далі, — це те, що війна не закінчиться. Ані сьогодні, ані завтра. Де зупиняться російські солдати? Тільки там, де зупинимо їх ми. От там, де ми зможемо їх зупинити, де їхні потуги розіб’ються об наші кулаки, бетонні стіни, амбразури, траншеї, от там вони й не пройдуть. А щоб зупинити ворога, треба готуватися. Ті, хто ще не у війську, повинні готуватись до нього.

Людина повинна бути фізично здоровою. Як мінімум, могти багато ходити і бігати. Це зараз велика необхідність, бо логістичні переходи можуть бути по 5–10 кілометрів. Якщо раніше можна було під’їхати на пікапі, вивантажити боєкомплект, їжу, спорядження й одразу робити ротацію, то зараз так не вийде. FPV-дрони, скиди, артилерія — усе це змушує нас рухатись пішки.

Тому тренуйтеся, навчіться швидко ходити, робити переходи по 5-10 км. Бажано з навантаженням, рюкзачок хоча б 5–7 кг, палиця в руку. Увімкніть собі аудіокнигу, і вперед. Я і сам періодично проходжуюсь, бо треба тримати себе в порядку, в тонусі. Це важливо.

Далі, медична підготовка. Вивчення надання медичної допомоги дає практичні навички, як врятувати життя собі й побратимам, і це критично важливо на полі бою.

Ще один важливий момент — підготовка за напрямком обраної служби. Якщо хочеш бути стрільцем, вчи настанови зі стрілецької справи, їзди в тир, готуйся. Хочеш стати сапером — готуйся по інженерці, вивчай мінно-вибухові засоби, теоретично це вже можна опановувати, а практично є купа курсів. Якщо хочеш бути FPV-шником — літай, є симулятори, є обладнання, клуби, є навіть наша школа FPV-шників у третій штурмовій. Якщо хочеш бути мехводом — навчайся, опановуй цю справу.

Отак би я охарактеризував основні речі: фізична форма, медична підготовка й фахова підготовка за обраним напрямком. А все інше ми вже тут на місці дотягнемо, навчимо, підтримаємо, залежно від спеціалізації.

Психологічно ж підготуватися до війни неможливо. До бойових дій, до того, що в тебе стрілятимуть, що на тебе летітимуть FPV-дрони, ну, на мою думку, підготуватися психологічно до цього просто не можна. Є дуже ідейні люди, дуже вмотивовані, але навіть вони бояться, німіють, дерев’яніють, кам’яніють. Страх це така річ, до якої ти можеш хіба що звикнути, але з часом, коли ти довго перебуваєш на бойових, просто приходить байдужість. І це, насправді, дуже погано. Бо коли людина байдужіє, це вже, умовно кажучи, потенційний «двохсотий» або «трьохсотий».

Людям треба давати відпочивати. Психологічно людина може загартуватись тільки тут, уже безпосередньо в бойовій обстановці. Що реально дає впевненість — це базова загальна військова підготовка. Чим краще людину навчають стріляти, надавати допомогу, орієнтуватися на місцевості, водити транспорт, працювати з технікою, тим більше вона почуватиметься впевнено. Але все одно перший бій, перше виконання завдання, от воно все й покаже.

Про Бахмут і Авдіївку вже дуже багато писали, було безліч інтерв’ю, оглядів, аналізів. Я зараз ні в якому разі не хочу применшити подвигу наших побратимів, але ми втратили дуже багато людей, і наша бригада в тому числі і я особисто і на Бахмуті, і на Авдіївці. Але якщо говорити конкретно про інженерку, то ми постійно наступаємо на одні й ті ж самі граблі.

На мою особисту думку, перш за все треба підсилювати фланги будь-якого міста. Треба будувати логістику,  бо противник рідко бере місто в лоб, він починає обходити, робити охоплення, різати постачання, різати фланги. Таким чином, діючи системно, часто буквально «закидуючи нас трупами», він робить одні й ті ж кроки практично скрізь. А ми, практично скрізь, повторюємо одні й ті ж помилки.

На Бахмуті ворог застосував перевагу в артилерії й безліміт у піхоті. Там їхні десантники працювали в атаках разом із вагнерами. Вони стирали будинок за будинком, поки вулиця не перетворювалась на суцільні руїни. Вибивши нас із цієї вулиці, переходили на наступну. По посадках в основному працювали РСЗВ, а по міській забудові — артилерія на Бахмуті, або авіабомби на Авдіївці. На Авдіївці вони взагалі відкрили для себе нову тактику з КАБами, закидали ними настільки ефективно, що будівлі просто складалися, й оборонятись там ставало неможливо.

Що там, що там – не були враховані помилки міської оборони. Я вже казав: місто треба готувати фортифікаційно задовго до того, як ворог підійде. Вийшов ворог на дистанцію артобстрілу? Все: людей евакуюємо, місто готуємо. Це все давно розписано у військовій науці. Немає нічого суперсекретного. Це завали на вулицях, щоб не пройти техніці; довготривалі вогневі точки; спостережні пункти на висотках; можливість піхотинцю потрапляти в будівлю не через під’їзд чи вікно, а звідки йому зручно; створення умов для перехресного вогню; система підземних тунелів, включно з використанням каналізації. Це все можна й треба робити.

На жаль, ні на Бахмуті, ні на Авдіївці цього комплексу заходів не було. Я бачив окремі добротно зроблені укриття, але комплексного підходу не було. Це моя особиста думка. А це — камінь спотикання. Тому що, коли тривали бої, були проблеми зі зв’язком: лівий фланг не знав, що робить центр, центр не знав, що на правому фланзі. Були навіть випадки часткової дезорганізації підрозділів — особливо на Бахмуті, де була, по суті, «збірна солянка» з різних підрозділів.

Ми, наприклад, на Бахмуті буквально з коліс, просто на марші, вгризалися в мерзлу землю. У районі Кліщіївки позицій не було підготовлено. Ми просто копали мерзлу землю в посадках, намагалися окопатись, тримали ворога в окопах по коліна. Що ми застосовували? Сапери робили підриви ґрунту — це всі добре пам’ятають — щоб хоч якось заглибитись, а вже після підриву можна було лопатами розкидати чи кірками працювати.

Що треба робити? Перш за все, укріплювати підходи до міста. Створити, наприклад, 10-кілометрову кіл-зону — справжню, з протитанковими ровами, бажано двома, із тетраєдрами, щоб техніка не могла пройти. Суцільну, тотальну. Всі мости — підірвати. Там, де є можливість, у лісах або лісосмугах робити завали, щоб ворог зупинявся. Так, він буде використовувати тактику малих піхотних груп, але без підтримки техніки і це вже величезний плюс для нас. Це дасть нашим піхотинцям шанс утримувати місто.

Найкритичніші помилки — це те, що допустили флангові охоплення міст, допустили перерізання логістики. Це моя особиста думка. Оборона Вугледара в цьому плані була значно ефективніша: там тримали фланги — і місто стояло. Хоча його все одно стерли артилерією й авіаударами, але Вугледар простояв довго, навіть у стертому стані. Тому що до його оборони підійшли грамотно. На підступах не один батальйон ворога поламав зуби. Ми всі пам’ятаємо ті божевільні механізовані колони росіян, які там знищувалися на підходах.

Тому треба грамотно підходити до всього й, якщо резюмувати, міняти в корені підхід до інженерки. Бо коли інженерів застосовують не за призначенням або просто забувають про них, то маємо от такий от результат.

Я хотів би сказати, що ми зараз будемо формувати масштабний, крутий підрозділ за межами бригади. Це буде підрозділ корпусного рівня. Про це нещодавно говорив у своєму інтерв’ю Андрій Білецький, наразі вже командир 3-го армійського корпусу. Буде формуватись так званий корпусний комплект підрозділів. І от мій підрозділ буде інженерним, але вже не просто на тактичному рівні, а на оперативному.

Я хочу, щоб усі читачі зрозуміли: мій підхід як інженера 3-ї окремої штурмової бригади завжди передбачав чудову взаємодію з особовим складом. Я дослухаюся до думки як офіцерів, так і сержантів, навіть рядового складу. Я завжди серед своїх підлеглих, завжди разом із ними.

І зараз, коли я буду формувати цей новий масштабний підрозділ, мені потрібні люди, фахівці. Я поки що не можу сказати, як саме він буде називатися, яка буде його структура чи чисельність — але точно знаю, що він буде великий. І мені потрібно здійснювати набір.

• Пілоти — бо ми будемо дуже сильно розвивати напрямок FPV, БПЛА, НРК.
• Оператори, сапери, інженери.
• Головні сержанти — вони кістяк підрозділу, дуже потрібні, особливо грамотні, толкові, навіть із інших підрозділів.
• Водії, трактористи, кранівники, бульдозеристи — з цивільних професій.
• Будівельники, фахівці РХБЗ, бойові медики, розвідники, зв’язківці, електрики, авторемонтники — бо буде своя майстерня.
• Діловоди, юристи, бухгалтери — так, у невеликій кількості, але вони теж знадобляться.
• Логісти — дуже потрібні.

Це буде масштабний підрозділ, і потрібні будуть усі.

Тренер веде власний канал — «Щоденники Тренера», публікує свої спостереження, практичний досвід і фронтову аналітику. Обов’язковий до прочитання для всіх, хто хоче бачити війну глибше.