Війна і пісня: наскільки доречне таке поєднання?

Шось не пишуться пісні для супермаркетів про байрактари

З такого рядка починається композиція «Літній час» виконавця Паліндром.

Українські чарти заполонили пісні про Байрактари, пса Патрона, ваньок-встаньок та інші атрибути російсько-української війни. Ще рік тому ми мріяли побачити в ТОП-10 Apple Music хоча б одного вітчизняного виконавця. Тепер ми існуємо в реальності, де кожну підбірку наповнено до країв українською музикою.

Але щастя так і не прийшло.

На тлі війни почала народжуватися нова українська естрада. Поряд з естрадною музикою завжди існує комерція, яка в нашому випадку стоїть на руїнах Бахмута та могилах у Бучі.

Чи справді все так погано? Які небезпеки несе у собі «байрактарщина»?

Теорія, символізм і «байрактарщина»

Почнімо з того, яку роль відіграє пісня в національному контексті. По-перше, пісня допомагає побороти внутрішню напругу, як особисту, так і національну, адже для подолання тиску існує два шляхи — руйнівний, що проявляється через внутрішнє та зовнішнє насилля, і творчий. Тобто творчість, зокрема й пісні, є результатом національної, групової та особистої рефлексії.

Досліджуючи творчість, можна зрозуміти панівні настрої, ставлення нації до різних подій, її прихильності, мотивацію, характер боротьби. По суті, будь-яке мистецтво в період соціальних, військових і політичних катаклізмів — це літопис, що на різних рівнях і з різних точок зору описує певну подію.

По-друге, пісні слід розглядати як одну зі складових формування власного культурного простору, що згодом слугуватиме кордоном «свій — чужий». Тут пісні виступають творчим інструментом для власної інтерпретації подій і можливості прожити національну травму, розповісти про неї. Спільноти гуртуються не лише навколо спільної мови чи традицій, а й на основі однакових поглядів на минуле. Якщо для росіян Голодомор в Україні не існував зовсім (а навіть якщо голод і був, то лише внаслідок засухи), то для українців Голодомор — акт свідомого знищення нації. Тому національна пам’ять — це потужний інструмент для встановлення кордонів.  

По-третє, пісні — це інструмент політичної мобілізації населення. Вони можуть гуртувати спільноти навколо певних політичних проєктів, адже слова пісні несуть у собі сенс, а коли цей сенс ще й покладений на музику, то й запам’ятовувати його значно легше, а поширювати й поготів.

Війна — великий каталізатор, що веде за собою і кризу особистості, і національну травму, і загалом зміну старого порядку. Тому ми знаємо про низку військових пісень і віршів, як-от «Зродились ми великої години» чи «Йшли ми до бою» часів УПА. Крім того, світ знайомий із творчістю Е. М. Ремарка, лейтмотивом якої є дві світові війни й рефлексія про «втрачене покоління». Тобто ми маємо розуміти, що поява продуктів творчості під час воєн (або після них) неминуча. І пісні тут не є винятком.

24 лютого 2022 року росія розпочала повномасштабне вторгнення на територію України. Унаслідок цього в країні відбувся «культурний бум» через створення безлічі пісень, віршів, кліпів, фільмів тощо. Проте виник і певний конфлікт: як не перетворити використання національного символізму у творчості на «байрактарщину».

Використання нами символів, якими послуговувалися наші пращури 100 років тому, не є поганим. Навпаки, це демонстрація того, що ми як нація були, є і будемо. Однакові елементи культурного коду червоною ниткою об’єднують покоління. Тим паче, боротьба проти російської експансії — проблема не лише нашої генерації.

Тут доречно згадати про сьогоднішню неабияку популярність пісні «Ой, у лузі червона калина». Уперше вона прозвучала ще в 1914 році, хоча насправді історики вказують на те, що це народна пісня ще часів Хмельниччини. У 2022 році лідер гурту «Бумбокс» Андрій Хливнюк заспівав «Калину» в центрі Києва, коли столиця перебувала під обстрілами рашистів. Але ця подія є більш значущою, аніж може здатися на перший погляд. Це чіткий меседж ворогу, що ми захищатимо нашу землю та культуру, незважаючи на його імперіалістичні прагнення. Наші предки це робили століття назад, а ми закінчуємо це робити сьогодні.

«Байрактарщина» (як і шароварщина) — це про вузькість погляду, обмежене трактування культурного явища. Пісні класу «байрактарщина» формують уявлення про те, що війна складається з Байрактара, руснявих Ваньків і «Доброго вечора, ми з України» (крута музика на фоні). Але така точка зору максимально спростовує сьогоднішню боротьбу і робить її аж занадто поверхневою. У чому тут небезпека? Дуже просто — неможливість об’єктивно зрозуміти, яку ціну платять військові, керівництво держави та кожен із нас за те, щоби перемогти. За те, щоб існувати там, де ми хочемо і так, як ми цього хочемо.

«Байрактарщина» репрезентує не лише ставлення до війни, але й до музичної індустрії України загалом. Може скластися хибне враження, що українська музика обмежується лише піснями про «Ваньку-встаньку». Що, звичайно, неправильно й небезпечно. Небезпека полягає в тому, що така «вторинність» української музики відвертатиме увагу як слухачів, так і виконавців від створення контенту, а отже сфера розвиватиметься повільно через відсутність попиту.

Крім того, пісні класу «байрактарщина» допомагають заретушувати плями на репутації виконавця. Ще вчора співак не цурався вести діяльність на теренах рф, а вже сьогодні він великий патріот своєї держави, адже за 5 хвилин написав «патріотичну» композицію з п’яти слів, покладених на сучасну музику. Це спрацьовує наче індульгенція з одного боку, і як руйнування інституту репутації – з іншого.

Проте я не раджу обурюватися через популярність «байрактарщини». Це доволі закономірно, адже такі пісні виконують надважливу функцію — гуртують, мотивують і поглиблюють відчуття гордості за країну. І це дуже потрібна річ під час соціальних катаклізмів. Це стосується і військових, і цивільних, і людей, які були змушені поїхати за кордон. Коли 40 мільйонів людей чітко усвідомлюють, куди вони йдуть, то прийдуть набагато скоріше.

Перемога — це результат дій кожного з нас.