Вторгнення, що змінило українців

Війна — це стрес, який не проходить безслідно. Війна — це суспільна травма. Кожна травма загартовує суспільство, формує націю. Травми викарбували й нас: підкорення, колонізація, боротьба, Голодомор, війна, становлення. Боротьба і травми визначають, ким ми є.

Ця війна не могла бути інакшою. Вона змінила кожного: ціннісно, фізично, ментально, соціально. Ця стаття — аналіз соціологічних опитувань українців після повномасштабного вторгнення. Як змінилося українське суспільство та чому воно вже ніколи не буде таким, як раніше?

Чи були ми таким же суспільством до війни? Субʼєктивні відчуття не можуть дати повної картини. Потрібні соціологічні дослідження, які в динаміці показують розвиток суспільства та зміни всередині нього. Наперед зауважимо, що основні маси даних взяті з досліджень групи «Рейтинг», КМІС та «SOCIS».

Чи зможе Україна відбити напад Росії?

До початку повномасштабного вторгнення думки в суспільстві ділились практично навпіл щодо того, чи зможе Україна вистояти у війні проти Росії. Зараз скептиків лише 3%, відповідно до нового загальнонаціонального опитування «Рейтингу».

Однак вторгнення змінило українців назавжди. Настільки кардинальної переоцінки ціннісних, політичних та соціальних орієнтирів українське суспільство до цього не знало. Звернемось до першого опитування «Рейтингу» після 24 лютого 2022 року. На той момент, 26-27 лютого минулого року 70% людей вірило, що Україна зможе вистояти перед лицем агресора, й лише 18% не були в цьому впевнені. Згодом перший показник лише зростав, а кількість людей, що не вірить в армію, опустилась практично до нуля.

Відправною точкою нації у цій боротьбі був перший тиждень вторгнення. Світлини зі згорілими російськими танками та бронетехнікою, неспроможність росіян захопити Київ, здатність Сил оборони України чинити опір, – призвели до зговірливості російських правлячих кіл (чого не було в перші дні вторгнення), вселили надію в серця українців. Наприкінці березня, коли відбувались перемовини в Стамбулі, а російська армія ще була біля Києва, скептиків щодо збереження української державності лишилося всього декілька відсотків. З кінця березня рівень віри в здатність відбити напад не падав нижче 93%. Приголомшливий результат, який є наслідком згуртованості та єдності.

Єдиний період, коли кількість тих, що впевнені у відбитті, знизилася – літо 2022-го. Період відходу українських військ з Сєвєродонецько-Лисичанської агломерації. Утім, Слобожанський наступ Сил оборони України повернув суспільну думку на весняний рівень. За рік ситуація залишається стабільною: українці впевнені, що збережуть свою державність. Передумов до іншого розвитку подій немає, ба більше, українці вже звикли до того, що Україна на політичній мапі світу в будь-якому випадку буде, а екзистенційної загрози немає.

Тривалість війни

Зараз дуже дивно бачити цифри, що півтора року тому, через місяць після початку вторгнення, близько половини українців думали, що для перемоги (що б люди не вкладали тоді в це слово) нашій армії потрібно лише декілька тижнів. Чи виглядала тоді так обʼєктивна реальність — ні, але люди справді думали, що ракети закінчаться, контрнаступ буде таким же швидким та динамічним, як і наступ в перші дні війни, і ці думки активно підтримували Арестович, Гордон, Грозєв та багато інших, кого українці вважали авторитетними аналітиками.

Ні в якому разі не можна звинувачувати людей в таких оцінках. Тоді існувало інше суспільне мислення. Але простий закон природи працює так, що чим довше щось існує в сталому вигляді, тим далі ми бачимо кінець цього процесу. З екранів та моніторів в цьому році часто лунало, що до початку/кінця літа Сили оборони вийдуть на адміністративні кордони України, що тримало очікування кінця війни в межах року. Натомість зараз вже чверть населення впевнена, що для перемоги потрібно понад рік. До цього ж, тепер більш зрозуміло, що в поняття «перемога» вкладають українці — вихід до кордонів 1991-го року. Про це нижче.

Кордони

Останні опитування показують, що близько 83.5% українців вважають, що перемогою у війні буде повернення до кордонів 1991-го року. Майже 4% заявило, що перемогою буде повернення усіх територій, окрім Криму, а півтора відсотка, – окрім частини Донбасу.

Майже всі українці вірять в успіх, а переважна більшість бачить перемогу в адміністративних кордонах, згідно і з новим, і зі старим опитуванням. Однак, якщо поставити питання іншим кутом, як це зробили IRI, то результати виходять інакшими.

3 з 4 українців вважають, що в підсумку війни Збройні сили України вийдуть на адміністративні кордони, і з початку війни така впевненість лише зростає. Очікування наступу та продовження, схоже, вселяють впевненість у тому, що інших варіантів уже немає: або ми повертаємо усі території, або це не перемога.

Усі інші варіанти: Україна без Криму, Донбасу чи Херсонської та Запорізької областей, не набирають більше 10% в загальнонаціональних опитувань. Отже, навіть через півтора рока війни українці готові чинити опір далі, готові продовжувати війну та деінтегровувати території. Віра непохитна, а готовність до тривалої війни лише зростає. У будь-якому випадку, якими б не були причини цього, українці інших варіантів наразі не бачать. І як показують опитування, віра в Сили оборони, спілкування з близькими людьми та праця допомагає зберігати стійкість у ці буремні часи.

Довіра до інституцій

На початку війни зросла довіра до всіх державних інституцій: Президент, Верховна Рада, ЗСУ, Уряд тощо. Довіра до національного телемарафону була на рівні 69% відповідно до досліджень КМІС у травні 2022 року.

Такий результат є логічним,– в умовах стресу, невизначеності та відчуття екзистенційної загрози (яка тоді ще була, як вказано вище), довіра до усіх інституцій зростає, тому що вони є єдиною опорою в умовах хаосу. Утім, загрози в головах українців зменшуються, корупційні скандали та нешвидкий економічний розвиток із гальмуванням реформ дають протилежний ефект.

Опитування, проведене на початку війни показало, що президента підтримають та довіряють 91% населення (іронічно, що останнє опитування до вторгнення показало 32% довіри до Верховного Головнокомандувача).

Від заходу до сходу країни люди обʼєдналися, щоб протистояти агресору, поділу нації не сталося, а віра українців у те, що ми можемо вистояти, мотивувала захисників.

Час іде, а довіра до президента падає. Частково це повʼязано з корупційними скандалами, некоректною роботою певних державних інституцій, а ми, як політична нація, звикли перекладати відповідальність на одну людину – президента. Рівень довіри відповідно до нових досліджень – 76%, в той час як недовіри – 22%.

Різко впали очікування від уряду та народних депутатів. Точніше буде сказати, повернулись на рівень до повномасштабного вторгнення. Українці не бачать ефективної роботи цих інституцій, але розчарування суспільства є. В таких умовах однією з головних задач стає недопущення політичної кризи всередині країни.

Упродовж року також знижується частка людей, яка вважає, що справи в країні йдуть у правильному напрямку. Рік тому таких було 81%, зараз – на 20% менше. Більш ніж вдвічі збільшився скептицизм.

Ми повинні тверезіше дивитися на зовнішньополітичний ландшафт, а також аналізувати новини, дані та заяви, що лунають від різних політиків. Будь-які очікування – марні, якщо вони не мають обґрунтування, а будь-які заяви – хибні, якщо ситуація зовні не відповідає ситуації всередині.

Євроінтеграція

НАТО – це гарантія безпеки. Саме такий, відповідно до актуального дослідження СГ «Рейтинг», асоціативний звʼязок є зараз в голові пересічного громадянина України. Лише 3% українців не хотіли б цього зараз. Початок російської агресії, схоже, назавжди змінили політичні орієнтації українського населення. Опитування квітня 2014 року показали, що проти вступу в НАТО більше людей, ніж за вступ (у межах статистичної похибки), однак до кінця 2014-го лише чверть дорослих громадян виступали проти зближення та інтеграції з Євроатлантичним союзом. Зараз усе дуже просто та однозначно: лише 1 з 30 не підтримує вступ до НАТО, а 86% (що є історичним рекордом) остаточно визначалися з вектором розвитку України.

Ретроспективний погляд показує, що за зближення з Європейським Союзом упродовж цих 10 років виступала більшість українців. Зараз, як показує дослідження, для багатьох євроінтеграція – єдина можливість стрімкої відбудови України, притоку іноземних інвестицій та дотацій від країн-донорів ЄС. Ті самі 3% виступають проти. З високою ймовірністю вони перетинаються з тими, хто проти вступу до НАТО. Можна зробити висновок, яка приблизно частка українців все ще воліють зближення з Росією або бачать «третій шлях» розвитку, як це заведено казати про євроскептиків на Заході.

Причини зміни зовнішньополітичних поглядів українців зрозумілі:

• остаточне розчарування в «дружній» політиці РФ, з якою «можна домовлятися» та «дивитися в очі»;
• відсутність видимих альтернатив у зовнішній політиці;
• зростаюча залежність української економіки та військового потенціалу від західних країн, що перетнуло точку неповернення;
• ціннісне та культурне зближення з Європою, що тільки наростає.

Можна констатувати, що українське суспільство у своїх поглядах тепер єдине. Ми пройшли, здавалося б, вічну проблему поділу на схід і захід, на москвофілів та єврооптимістів. Це остаточно показує, яким та де буде Україна та українське суспільство в майбутньому.

Повоєнна Україна

Опитування показують, що українці велику надію в повоєнній державі покладають на молодь та ветеранів. Перші мають відбудовувати, а другі – захищати. Тому серед задач щодо відбудови країни люди бачать медицину, військову промисловість, будівництво та сільське господарство (лише потім йдуть освіта та наука).

Змінилось кардинально й те, що для громадян означає поняття сильної держави. Тепер це, в першу чергу, сильна армія, а лише потім верховенство права, економіка, наука, соціальний захист чи демократичні інституції. «Спецоперація з демілітаризації» пройшла успішно, – українці ніколи не були такі мілітаризовані в поглядах, як зараз. Тепер армію ставлять вище за все, а постійна загроза з північного сходу лише закріплює це бажання.

Цінності

Українці змінились ціннісно. Відповідно до дослідження «SOCIS», проведеного за методикою Шварца, за два роки вони стали набагато самотрансцендентнішими, тобто відкритими та щирими, з явним бажанням самореалізації та самовираження. Ми стали трохи консервативнішими, однак не настільки, що можна говорити про разючі зміни. Ціннісно українці все більше тяжіють до країн Центральної та Західної Європи, і все далі дистанціюються від Східної з її консерватизмом та жагою до самоствердження. Згідно з результатами дослідження, тепер ми ціннісно ближче до словенців, хоча 20 років тому були поряд з росіянами та болгарами.

Підсумок

За півтора рока війни українці змінились до невпізнаваності. Вони стали більше довіряти державним інституціям, стали наскрізно мілітаризовані та згадали про Крим. Громадянське суспільство стало активнішим, а люди подорослішали. Вони знають, чого хочуть і тепер розуміють, якою ціною це дається. Необґрунтовані надії зникають, зʼявляється тверезий погляд на політичні та військові події. І найголовніший урок – суспільство обʼєдналось, і будь-які інформаційні операції не мають на нього значного впливу.