Як повномасштабне вторгнення навчило нас окопуватися

Неминучі зміни

Російсько-українська війна показала нежиттєздатність багатьох елементів старої військової науки. Так, американські військові мусили змінити свій підхід до використання танків, логістики, дронів та командування військами. Змінюється також і тактична складова війни: військові експерти всього світу в один голос пишуть про те, що наступати за підручникам ХХ століття більше не можна. Інакше ви ризикуєте повторити долю російських колон під Авдіївкою.

Наступальний бій минулого – це прориви на велику глибину із застосуванням танкових колон. Наступальний бій сьогодні – це просування малими піхотними групами за підтримки артилерії й БПЛА. Але, разом з правилами наступу, змінюються і підходи до оборони. Передусім, змін зазнала сфера «польової фортифікації», тобто укріплень, які бійці будують собі для захисту від ворога. Звичні величезні траншеї, окопи і бліндажі потроху залишаються в минулому. Сучасна війна – це зірковий час замаскованих і компактних оборонних споруд. Я багато опиратимуся на досвід конкретних військових, але це ще не означає, що у матеріалі буде виведена абсолютна істина. Це лише матеріал для роздумів для кожного командира Збройних сил України. Але все по порядку.

Від «Фортифікації» 1942-го до «Статуту» 2016-го

Як виглядала класична оборонна тактика? Відповідь можна знайти, наприклад, в «Бойовому статуті механізованих і танкових військ ЗСУ» від 2016 року. Згідно з ним, першою чергою, підрозділом в обороні «вириваються одиночні (парні) окопи…, які з’єднуються в окоп на відділення, а потім обладнується суцільна траншея». Таких траншей на кожен кілометр в бік тилу має бути 3 чи 4. Цим «Бойовий статут» слідує традиції, наприклад, Воєнвидаву СРСР «Фортифікація піхоти» зразка 1942 року. Радянська методичка справедливо зазначає, що шанс потрапляння снаряду чи авіабомби в траншею або окоп «дуже малоймовірний». Проте для ще більшої надійності траншеї пропонують копати ламаною лінією: боєприпас, потрапивши в одну ділянку траншеї, не зачепить людей в іншій. Для максимальної ефективності «Фортифікація піхоти» пропонує копати невеликі траншейні ніші, бліндажі та невеликі і перекриті балками ділянки у стінках, які називаються перекритими щілинами.

«Методичний матеріал з інженерної підготовки для мобілізованих» 2015 року, як і всі інші подібні настанови, загалом, повторює «Фортифікацію», але, враховуючи радянські напрацювання кінця 70-х років, пропонує ретельніше маскувати ділянки траншей, які підходять до важливих об’єктів. Окопи, завдяки поширенню автоматичної зброї, у нових настановах радять розташовувати на відстані не 3-4, а, наприклад, 15-16 метрів.

Але це вже є косметичними змінами. «Золоті» правила старої фортифікаційної школи не змінювались з часів Другої світової війни:

1. Риємо окопи, з’єднуємо їх траншеєю, повторюємо. Чим більше - тим краще.
2. Десь поряд будуємо вузькі та довгі бліндажі, щоб ворогу було важче в них влучити (обов’язково в 2-3 колоди товщиною, подушка з землі). Чим більше - тим краще.
3. І все це за тими параметрами, які описані в підручнику: ні на сантиметр більше або менше.

Реалізацію цих правил можна побачити на фотографіях доби як Другої світової, так і АТО/ООС 70 років потому. Не дивно й, що саме за цими настановами керувалися обидві сторони російсько-української війни при побудові своєї оборони.

Дрони виганяють бійців з траншей

Ще до початку битви за Бахмут, під містом було викопано величезні траншеї. Їхню загальну протяжність речник Східного угруповання військ ЗСУ Сергій Череватий оцінював у 20 кілометрів. Траншеї мали дати українським військовим ефективно битися з переважаючим ворогом. В одній з цих довгих траншей на «дорозі життя» між Хромовим і Часовим Яром, в районі Нового кладовища, і розпочалася одна з найжорстокіших багатомісячних битв цієї війни. Солдат батальйону «Вовки Да Вінчі» з позивним «Білий» розповідає про один з днів оборони цієї ділянки. На спостережному пункті під назвою «Жмур», за словами чоловіка, «було по коліна багнюки, і приходилось просто сидіти на трупах ворогів». Висока динаміка боїв змушувала бійців повертатися на «Жмур» одразу після відходу на ротацію: заміняти поранених. Змінившись вдруге, хлопці були змушені повертатися, адже спостережник зайняли вагнерівці. Постає справедливе питання: чому ж міцні укріплення не допомогли українським військовим на тій ділянці? Один з молодших українських військових командирів з позивним «Ахілес» розповідає, що ворог застрибнув в траншеї ще в лютому 2023 року трохи південніше Берховського водосховища. Ключом до української оборони, який знайшли вагнерівці, виявилась якомога більша кількість безпілотників. Завдяки дронам росіяни мали можливість точно корегувати важку піхотну зброю і артилерію, а також, вражати наших бійців за допомогою дронів-камікадзе та скидами «вогів» з безпілотників.

«Оборонці не можуть постійно знаходитись на вогневих [позиціях] через ударні БПЛА або генія на СПГ/АГС, який закине вам прямо у окоп [гранату] під картинку з Мавіка», - писав Ахілес. Українські військові мусили тимчасово покидати свої пости для того, щоб сховатися в щілинах і бліндажах, аж поки дрон не вдавалося збити. Це давало вагнерівцям час для зайняття траншеї і всіх відкритих згори стрілецьких окопів короткими перебіжками. Якби траншея була невеликою, то ворог міг її просто не помітити. Або, якщо б її вдалось захопити, то ворог отримував контроль над невеликою ділянкою фронту як у ширину, так і у глибину, що обмежувало його маневри і вогневий вплив. Проте у випадку Ахілеса траншеї були довгі та зигзагоподібні. Захоплене укріплення ставало опорним пунктом окупантів буквально за пару десятків метрів від бійців ЗСУ.

Лисяча нора замість окопу і бліндажу

Командир 92-ї окремої штурмової бригади Павло Федосенко, згадуючи початок війни, сміявся з відданості окупантів старій оборонній тактиці. Російські молодші командири дуже довго зберігали звичку «трасувати» окопи – рівненько розмічати місця, де вони мають у майбутньому окопуватися. Прямі лінії чітко відповідали нормативам. У результаті виходили помітні ледь не з космосу ідеальні лінії окопів, вразливі для сучасних засобів ураження. Проте поразки під Херсоном і Харковом дали окупантам приклад та матеріал для роздумів. Через це, у головах тамтешніх військових спеціалістів почали виникати ідеї нової фортифікації. Андрій Білецький, командир 3-ої окремої штурмової бригади, зіткнувся з новітньою концепцією росіян ще взимку 2022 року під Бахмутом. «Замість класичних взводних опорних пунктів (траншей і бліндажів), вона [лінія оборони] складається з окремих ям у прямому сенсі слова. Це так звані «лисячі нори» - ями, які є окремими вогневими точками», - описує комбриг російську оборону. Підрозділи ЗСУ, просуваючись вперед, просто не бачили позицій окупантів, що дозволяло їм несподівано відкривати щільний вогонь. При цьому, майже неможливо швидко зорієнтуватися звідки саме він ведеться. Незрозуміло й куди ховатися, адже невідомо, де знаходиться ворог. Більше того, «лисячими норами» можна доповнювати й старі фортифікації. Ахілес розповідав, що, зайнявши ту саму траншею під Бахмутом, вагнерівці копали нори уже в ній. Андрій Білецький вважає, що «лисячі нори» вагнерівці запозичили у терористів з ІДІЛ. Але, фактично, - це розвиток однієї старої ідеї. Раніше це були ніші в траншеях, про які писала ще радянська «Фортифікація». Українські військові використовували такі в часи АТО/ООС з метою захиститися від боєприпасів з повітряним підривом. Нора – це та ж сама ніша, але не в траншеї, а в стінці ями чи схилі берега, ярі або горбі. Таким чином, новаторство росіян полягає у тому, що нора стала самостійним, а не допоміжним елементом оборони.

Тунелі замість щілин

Все вищесказане не означає, що траншея мусить відійти в історію. Є щонайменше один спосіб виправити їх суттєвий недолік. Ми вже згадували так звані «перекриті щілини» – один з елементів старої фортифікації. Вони мають використовуватися як тимчасове укриття, поки не будуть викопані повноцінні бліндажі. Окрім цього, вони мали б захищати бійців від боєприпасів, які підриваються в повітрі. Розвиток дронів, аеророзвідки та артилерії змусив росіян трохи масштабувати ідею перекритих щілин. Так, на півдні окупанти накривають усю площу траншей балками та землею. Такі фортифікації в районі Роботиного описує аеророзвідник Олександр Солонько: «це робиться для того, аби ворог міг непомітно для ЗСУ пересуватися і ховатися під час обстрілів. Проте, наша артилерія вже повідкривала ці окопи». Тоді окупанти вирішили замість перекритої траншеї вирити одразу ... тунель, який пролягав під дорогою між Роботиним та Новопрокопівкою. Він об’єднує два фланги опорного пункту в районі цих селищ.

Фортифікаційні напрацювання ЗСУ

Весь цей досвід сьогодні опрацьовують українські командири. Так, Андрій Білецький зізнається, що тактику величезної кількості нір взяли на озброєння і в 3-ій штурмовій. «Якщо у цій ямі зробити ще в боку діру, загнути буквою Г і ховатися там під час нальотів, то абсолютно нічого не можна з цим поробити», - ділиться порадами комбриг. Українські військові, побачивши небезпеку від FPV-дронів, боряться проти них за допомогою перекритих щілин і звичайних сіток. Журналіст Андрій Цаплієнко демонстрував одну з таких сіток, яка врятувала бійця ЗСУ. Дрон-камікадзе просто заплутався в ній. Добре засвоїши бахмутські уроки, МО України висміює росіян, адже не всі російські командири схожі на вагнерівців. Так, під Запоріжжям загарбники викопали траншею довжиною в 70 кілометрів. «Цар-дзвін, який тріснув під час відливання, Цар-гармата, яка так і не стріляла, а тепер такий же непотрібний 70-кілометровий Цар-окоп, викопаний росіянами в Запорізькій області», - написали в міністерстві. Проте значна кількість висновків військових спеціалістів залишається непублічною. Наразі ми можемо бачити лише результати цього аналізу. Наприклад, Рівненська ОВА показала кадри з фортифікацією на кордоні України і Білорусі. Над значною частиною траншей закріплені балки, тобто їх будуть суцільно перекривати колодами і/або покривати сітками. Та сама ситуація й на оборонних рубежах, які будує в тому ж регіоні ДПСУ.

Опорний пункт нової війни

Підсумовуючи вищевказане, сучасний опорний пункт мусить мати наступні ознаки:

• Позиції мають бути максимально закриті. Максимум - це щілини, достатні для ведення вогню та використання гранат і гранатометів. Це означає й те, що варто заміняти стандартні прямокутні окопи на рівносторонні ями з нішею/норою біля дна.
• Враховуючи проблематичність утримання відкритих траншей, необхідно або суцільно перекривати їх, або заздалегідь будувати опорний пункт як систему окремих і автономних одиниць.
• Відкриті ділянки мають містити антидроновий захист у вигляді маскувальних сіток чи сітки-рабиці.

Проте є ще декілька факторів, які випливають з реалій війни. Передусім, вкрай необхідно розширити способи маскування позицій. У Першу Світову війну використовувалися штучні дерев, які використовувалися як спостережні пункти. Російсько-українська війна змушує нас бути не менш винахідливими. Це є викликом, який стоїть перед інженерними службами ЗСУ, адже ці служби вже зараз беруть на себе схожу задачу - створення хибних зразків артилерії і бронетехніки. Ще один важливий нюанс, який необхідно відмітити - це необхідність відмови від нормативів, що встановлюють розміри і форму різних видів окопів. Кожному бійцю необхідно відштовхуватися не від книжки, а від характеру місцевості і можливостей для маскування та захисту. Щодо бліндажу: він не може не стати пріоритетною ціллю ворога. Окрім цього, бліндажі є однією з найбільш помітних фортифікаційних одиниць. Саме тому від них доведеться або відмовлятися, або переносити далі від позицій.

Як нова фортифікація змінить армію

Все описане – це не завершений аналіз, але вже цього достатньо, аби стверджувати, що контури «нової фортифікації» вже вимальовуються певним чином. Більше того, можна припустити, що вона змінить військо взагалі.

По-перше, переважна більшість цивільних екскаваторів і колупаторів в ЗСУ не здатні копати будь-які мініатюрні і непомітні фортифікаційні споруди. Навіть військові полкові землерийні машини призначені передусім для відривання довгих траншей і котлованів. Існуюча техніка, що дуже важливо, не здатна працювати непомітно. Це означає потребу нових технічних рішень.

По-друге, солдат муситиме багато працювати лопатою в обмеженому просторі, копаючи нори і лежаки. Це значить, що йому потрібна надійна легка мала піхотна лопата, яка постійно буде поряд. Наразі ані радянська МПЛ-50, ані західні аналоги з відповідним чохлом для перенесення, навіть не входять в перелік обов’язкового забезпечення військовослужбовців. Офіційно, лише окремі підрозділи ЗСУ та їхні бійці мають на забезпечені «лопату лавинну» - радянську лопату, призначену для відкидання снігу. Більшість малих піхотних лопат куплені волонтерами або самими бійцями та мають дуже різну якість. Вони, скажу з власного досвіду, часто ламаються і часто зроблені з недостатньо якісної сталі.

По-третє, сітки - це лише проміжне рішення для захисту від дронів. Імовірно, ЗСУ потребують чогось подібного на американську систему Q-net, яка призначалася для захисту танків і бронемашин. Американці використали високотехнологічну гнучку сітку, яка оточує більшість відкритих ділянок транспортного засобу. Вона достатньо міцна: протитанкова граната або ракета не може її прорвати. Окрім цього, попадання в сітку може запобігти детонації п’єзоелектричного запалу боєприпасу.

По-четверте, якщо опорний пункт, який може вмістити цілий взвод надто помітний, то армія має все більше дробити підрозділи на частини, які здатні вести оборонний бій окремо одна від одної. При цьому, оборона має бути більш розгалудженою, але, що дуже важливо, не має бути надмірно розвинутою. Адже, як показує досвід цієї війни, іноді твоя траншея – це просто траншея ворога з різницею в пару хвилин.

Сподівання

Всі факти, на яких заснована ця стаття, згруповані і описані з урахуванням ряду умовностей, а також, певною мірою, із застосуванням припущень і типізації. Це було необхідно, щоб показати цей процес у певній динаміці без відриву від бойових дій. Проте всі ці факти наводять і відрефлексовують українські військові. Це дає нам надію на те, що Збройні сили України, навчаючись на власних і чужих помилках, використовуючи старі напрацювання і новий досвід, потроху створюють концепцію фортифікації, яка зберігатиме життя українських захисників найкращим чином.