Оттавська конвенція: як міжнародні зобов'язання шкодять українським саперам

Українське громадянське суспільство потроху почало обговорювати Оттавську конвенцію, яка обмежує Сили оборони у сфері мінного озброєння. А все завдяки тому, що міжнародна правозахисна організація Human Rights Watch (HRW) взимку 2023 року звинуватила ЗСУ у використанні заборонених протипіхотних мін.

Нарешті головний біль кожного українського сапера розділила широка громадськість. І це чудово - адже зупинити агресора вдасться лише в тому разі, якщо тил житиме радостями і проблемами фронту.

У звіті HRW згадуються чисельні пуски касет з ПФМ-1, відомою за назвою «Пелюстка» (рос. «Лепесток»). Проте перелік інженерних боєприпасів (саме так міни називають фахівці), що підпадають під обмеження, значно ширший. Цей перелік і затвердила Оттавська конвенція.

Україна підписала угоду про заборону мін 24 лютого 1999 року у Нью-Йорку та ратифікувала її 27 грудня 2005 року, ставши державою-учасницею з 1 червня 2006 року. З цього моменту країна мала обмежити використання і знищити величезні запаси радянського протипіхотного інженерного озброєння. І досі українських інженерних (читай – «саперних») підрозділів регулярно, під підпис, ознайомлюють з положеннями конвенції.

Які міни заборонено використовувати в Україні

Конвенція зобов'язує Україну знищити і відмовитись від використання ПФМ та ПОМ. Вони встановлюються дистанційно і, в залежності від моделі, вибухають від сейсмічного датчика, натискання, обривання відповідного датчика чи при самоліквідації.

Також Україна має відмовитись і знищити всі види ПМН та залишки ПМД – протипіхотні боєприпаси натискної дії, – які налаштовуються безпосередньо саперними підрозділами на місці і ПОМЗ, що встановлюються на розтяжку.

Озброєння типу МОН та ОЗМ теж має поступово знищуватись, проте його можна використовувати виключно в керованому варіанті. Що це означає? Це питання підводить нас до суті проблеми, яку ставить перед Збройними силами України Оттавська конвенція.

Невибіркова дія і керування мінами

Справа в тому, що автори Оттавської конвенції бачать основну проблему «протипіхотки» в невибірковій дії - міні все одно, хто її задіює – цивільний, військовий чи взагалі тварина. Тобто якщо вибух ініціюватиме військовослужбовець, який відрізняє ворога від пенсіонерки, що пішла в ліс по гриби, то міна не становить жодних проблем.

В МОН і ОЗМ напхано від 600 грам до кількох кілограм вибухівки та уражуючими частинами. МОН посилає направлений пучок елементів, а ОЗМ розкидає їх навколо місця встановлення.

Проте, щоб ця вибухівка почала детонувати, розкидаючи в усі боки уламки, треба дистанційно спричинити всередині неї маленький вибух. Для цього у міну вставляють детонатор, в якому знаходиться речовина, яка може вибухнути від простого удару. Удар спричиняє накольний механізм – по суті, це просто велика голка.

Голки поділяються на два види: МУВ і МН. Голка МУВ тримається на чеці, до якої і прив’язують розтяжку. А от голка МН спрацьовує, якщо по дротам, приєднаних до неї, пустити електричний заряд (опустимо перелік всіх пристроїв, які дозволяють ставити міни через НМ у некерований варіант).

Тобто, до МОН і ОЗМ можна приєднати таку от керовану голку на кабелі, а на іншому кінці дроту посадити солдата, який у потрібний момент під’єднає дріт до джерела живлення. Чудово, проблема з Оттавською конвенцією вирішена!Спойлер. НІ.

Недоліки дистанційно керованих мін

У згаданому вище ланцюжку солдат – джерело живлення – дріт – міна є свої переваги, про які ми поговоримо пізніше, й одразу чотири недоліка:

• Оператор має бути готовий спричинити вибух у надзвичайно стресових умовах бою та обстрілу, паралельно використовуючи інші типи піхотного озброєння. Він мусить чітко відрізняти кілька дротів, які йдуть до різних мін та мінних груп, а також знати коли і як їх використовувати. Ідеально, щоб це був досвідчений боєць, відважний та дуже якісно вишколений, що важко забезпечити в умовах масової мобілізаційної армії.
• Джерело живлення має бути постійно заряджене та «видавати» напругу, достатню для того, аби голка спрацювала.
• Дріт має бути неушкоджений, його цілісність потрібно постійно перевіряти спеціальним тестером. Якщо черговий «прильот» перебив кабель – треба лізти і лагодити.
• Міна має знаходитися під постійним наглядом, аби її ініціювали оли ворог на підході, а не просто перерізали дріт, або взагалі перемістили так, аби вона, вибухнувши, завдала шкоди українським воїнам.

Керовану міну не встановиш у «сліпій зоні» позиціїй наших захисників. Для її постановки в тилу ворога потрібно буде придумати самопальний хитромудрий механізм дистанційного керування, який не має глушитися РЕБ-ом.

З досвіду, піхотні командири завжди бачать міни, передусім, як спосіб стримати ворога на тих ділянках, де неможливо забезпечити достатню концентрацію своїх бійців. Базові місця встановлення мін – це стики між підрозділами та «сліпі зони» спостережних пунктів. Щоб обійти заборону, доводиться встановлювати вдвічі більше мін – поряд з керованими встановлювати сигнальні боєприпаси, які мають повідомити бійця про наближення ворога. Але це геть не панацея, адже жоден ворог не захоче далі рухатися там, де спрацювала сигнальна міна.

А ще, через заборони, які встановлює Оттавська конвенція, скидати радянські протипіхотні інженерні боєприпаси прямо на голову ворога - суворо заборонено. Тож відтепер протипіхотні мінні загородження можна ставити лише особисто. А особисто – це вийти з окопу в чисте поле перед ворогом, несучи з собою важкий інженерний інвентар, копирсатися з міною і її прицілювати.

Більше того, в таких умовах стає майже неможливим замінувати тил, чи навіть позиції ворога. Саме це окупанти сьогодні активно роблять на південному театрі військових дій.

Тож, проблема цілком описана. Мирне населення тепер в безпеці? Аж ніяк.

Оттавська конвенція і окупанти

Командир українського інженерного підрозділу, згідно з усіма настановами, мусить створювати детальні карти мінних полів – так звані формуляри, які передаються через інженерну службу до відповідальних осіб. Міни наносяться на «Кропиву» та передаються суміжним підрозділам. Після закінчення активних бойових дій, мінні поля, встановлені ЗСУ, досить легко знешкодити – достатньо лише отримати доступ до всіх формулярів, які складалися в межах певної зони.

Всі дані про виявлені протипіхотні міни, згідно з 7 статтею Оттавської конвенції та нашим «Законом про протимінну діяльність», Україна включає в щорічні звіти, які заслуховуються у Верховній Раді та передаються до міжнародних організацій.

Але окупанти геть не налаштовані ділитися власними формулярами з Україною та писати якісь звіти. РФ та її проксі Оттавську конвенцію не підписували. Україна зверталася до ООН, що не може повністю гарантувати виконання Оттавської конвенції на своїй території ще в 2018 році. Тож, щоб ми не робили, а загроза для цивільного населення залишається актуальною.

Гранати як міни

Здавалося б, знищивши всі на світі протипіхотні міни, ми б назавжди позбавилися від проблеми. Але, знову ні. Не будемо говорити за саморобні вибухові пристрої. Зібрати такий – це не абиякий, але інженерний виклик. Деякі «міни» випускаються масово і доступні кожному. Мова йде про гранати з розтяжками.

Запали всіх на світі ручних гранат є своєрідною версією детонатора і накольного механізму, але із затримкою на кілька секунд. Кожна граната стає протипіхотною міною з тієї секунди, коли її буде встановлено на розтяжку.

Згаданий на початку ПОМЗ – дублює форму старої протипіхотної гранати, проте без сповільнювача. Щоправда, сповільнювач цілком реально зняти з міни, особливо, якщо планується залишитись без пальців в найближчий час.

Розтяжки з гранатами є ще одним головним болем українського сапера. Піхотинці, які їх ставлять, не керуються жодними настановами (а іноді і здоровим глуздом). Розтяжки не наносять на формуляри. Їх встановлення ворожими підрозділами напрочуд важко проконтролювати.

Місця встановлення мін часто можна упізнати за демаскуючими факторами: типовими радянськими ящиками з відповідним маркуванням, залишками воскового паперу та елементами пакування. Доступ до ручних гранат у необмеженій кількості є у кожного солдата, – й не тільки у сапера. І бути вони можуть де завгодно, де ходив військовослужбовець.

Тож відсутність мін зовсім не означає мінна безпека.

Деякі паперові нюанси

Окрім цього, існує ще два значних недоліка прийняття конвенції. В загальних рисах вони обʼєднані довкола питань виробництва інженерних боєприпасів і розуміння оперативних спроможностей підрозділів Збройних сил.

Цей розділ – своєрідна відповідь всім, хто вважає, що можна просто не виконувати Оттавську конвенцію, користуючись нечітко прописаними механізмами покарання.

По-перше, у рамках виконання своїх зобов'язань стосовно Оттавської конвенції Україна, станом на 2020 рік, ліквідувала 3 млн протипіхотних мін. Тож наразі інженерні підрозділи використовують залишки тих інженерних боєприпасів радянського виробництва, які не були знищені.

Рано чи пізно іх чисельність досягне нуля, адже лише кордон з РФ і Білоруссю у нас сягає більше тисячі кілометрів. Вирішенням проблеми могло б стати розгортання власного виробництва. Але таке виробництво неможливо розгорнути підпільно чи вручну, бо мова йде про роботу з вибухівкою. А от офіційно зареєстроване виробництво стикнеться з цілим рядом обмежень, які встановлені конвенцією.

Конструктивні рішення зроблених офіційно боєприпасів будуть сильно обмежені тим, що вони, щонайменше, формально не мають мати механізмів невибіркового ураження ворога.

По-друге, уявімо собі, що в цій ситуації, український сапер все ж вирішує встановити відповідні боєприпаси у некерованому стані, або і просто замінувати місцевість мінами, які навіть теоретично не можуть бути керованими – наприклад ПМН-4 з числа трофейних. Або, щоб не брати совсім «неконвенційний варіант», – сапер ЗСУ переставив російський інжнерний боєприпас на ворожому мінному полі так, аби він представляв небезпеку для окупантів, а не для українського солдата.

Яким чином це мінування має бути відображене в офіційній документації, на підставі якої здійснюється оперативне планування на рівні чисельних оперативних та регіональних управлінь? Адже навряд чи кожен лейтенант-командир інженерного взводу має можливість вибудовувати достатньо міцні горизонтальні звʼязки з генералітетом високих штабів.

Всім відомо, що керування українською (та і будь-якою) армією здійснюється на основі великої кількості звітної документації. Як саме можна відобразити у звіті «неконвенційні» міни?

‌Велика війна і міни

Оттавська конвенція, «Human rights watch» та протимінне законодавство активно працюють у добу локальних конфліктів. Джоді Вільямс, яка ініціювала широку протимінну кампанію, може так спокійно захищати все хороше лише в світі маленьких локальних конфліктів.

В світі, де контрактна добре вишколена армія воює проти терористів, можна гратися у гуманізм. В такому світі дистанційно керовані міни мають свої переваги – у випадку будь-якого маневру, кероване мінне поле можна легко пройти і повернутися назад. Загін вирушає через кероване мінне поле в патруль поза межами розташування миротворчих військ і повертається назад.

За мінним полем слідкує кілька уважних чергових, обладнаних ідеальним зв’язком зі спостережними пунктами. А на «спостережниках» чергують бійці з найкращими моделями тепловізорів та приладів нічного бачення. Над мінним полем висять спеціалізовані дрони, контролюючи кожен рух навколо.

Військовий контингент в такому світі завжди достатній, не вистачає людей для керування чи спостереження – легко можна попросити з великої землі ще кілька бійців з числа тих, хто несе військову службу вдома.

Кожному військовому доведена заборона постановки гранат на розтяжку. Вона, власне, і не доцільна. Та й кожна велика армія вчиняє так само.

В такому світі дистанційно керовані міни – це найкращий вихід з усіх можливих. Адже жодна міна чи механізм керування мінами не може використати її ефективніше ніж досвідчений і навчений солдат.

Це люди з такого світу казали українським танкістам «Бачите мінне поле – об’їзджайте його». Люди з такого світу уважно нишпорять, вишукуючи, де саме український солдат встановив ту чи іншу міну.

Але ми живемо в іншій реальності. В світі великої позиційної війни, яка не припиняється контрнаступом ЗСУ чи окупантів. Позиційної війни з ядерною державою, кордон з якою залишається дійним, і який необхідно закривати назавжди мінними полями.

Ми живемо в світі великої мінної війни і вічного браку кваліфікованих саперів. В світі, де тисячікілометрову лінію фронту доводиться якось прикривати і людей завжди не вистачає. В цій реальності нам потрібні різні види озброєння, не тільки танки й літаки.

І в цьому світі ми мусимо робити вибір – або ми, українські сапери, будемо менш ефективні, або ми будемо змушені порушувати правила та звичаї ведення війни. Адже наказ на встановлення мін на розтяжку не може дати жоден командир – такий наказ буде визнаний злочинним. Тобто рішення ми прийматимемо на свій розсуд, страх і ризик.